Стрічка RSS Ми в Твіттері Ми в Facebook Ми В контакті На рибалку в google+

"Золота круча". Уривок з повісті "Одвічний Дух Десни"

Справжній деснянський рибалка має свою гатку, ловить рибу на горох і час від часу ночує на Десні. Бо, по-перше, вважається, що добре „закришена” на ніч гатка вранці збере біля себе силу-силенну риби, по-друге, вдасться посидіти не тільки на вранішньому, а й на вечірньому кльові, по-третє, яка то ночівля на Десні без юшки, а це вже само по собі справжнє свято для рибалки і, нарешті, по-четверте, хто хоч раз переночує за гарної погоди на березі Десни, той оберемок сіна під зоряним небом теплої літньої ночі повік не проміняє на найзатишніше ліжко.

Тож як не відмовлявся батько від мого настирливого прохання заночувати на Десні просто неба, посилаючись то на свою зайнятість, то на негоду, але, врешті-решт він таки здався, бо я наголову розбив його захист його ж козирями: і вечірнім кльовом, і юшкою, і запашним сіном – всім отим, про що він так заманливо розповідав мені час од часу у свої вільні хвилини. Остаточно переконав я батька тим, що ночували на Десні вже і Коля Коток, і Сашко Помпа, а я неначе ...

– Добре, – батько підняв догори обидві руки. – Поїдемо в цю суботу. Треба ж і гатку підправити. Кажуть, днями сильно вода впала.

П’ятниця пройшла у підготовці до суботньої поїздки. На трьох своїх деснянських вудках замінив я волосінь; заради такої справи з припасених батьком корків повистругував дідовим шевським ножем округлі, немов яєчка, нові поплавці; шилом, а потім товщим цвяхом поробив у них отвори для волосіні і, пропустивши її крізь поплавці, позатикав вирізаними з очищених гусячих махових пір’їн стриженьками. Замінив і свинцеві грузильця, і гачки, взявши з батькового недоторканого запасу три не прості, а київські ковані, п’ятого номеру, якраз на горох.

Лаштувати вудки, мріючи, яка на них завтра спіймається риба – то неабияке задоволення, тому за роботою час сплинув майже непомітно. Про всяк випадок, якщо завтра лящ краще братиме на черв’яка, аніж на горох, а таке, кажуть, вряди-годи буває, у саду, в акуратно складеній дідом купі гною, за допомогою вил було віднайдено та запроторено до черв’янички півсотні вертких червоних гнойових черв’яків.

А п’ятниця все ніяк не закінчувалася, тож, аби не гаяти дарма час, вирішив я наробити кілька штук одводнів – нехитрої такої снасті, що нею деснянські рибалки ловлять на живця щук та судаків, розповідаючи потім при нагоді:

– Був оце на Десні. Клював один дріб’язок, можна сказати, з пустими руками приїхав би додому, якби не одводні. Щука взяла кілограмів на два і судак, не менше, ніж на півтора.

І хто ж після цього не візьме із собою одводня? Тим більше, що весь одводень – то шматок товстої волосіні, метрів сім, чи десять, з чималеньким грузилом та добрячим гачком, на який насаджується живець. От коли кльов не дуже, а впіймалась рибалці невеличка пліточка, чи окунчик, чи себелик, тоді дістається з рибальського кошика одводень, на гачок чіпляється живець та й закидається ця снасть у воду, вільним кінцем прив’язується до ввіткнутої у берег лозини – і все: ловись, щука, велика і ще більша!

„Авжеж, – думав я собі, – скільки тієї роботи – спіймати півдесятка живців та позакидати на ніч одводні. Закинув – і лягай собі спати, а вранці...” Тут моя розбурхана уява малювала вже таку омріяну картину: ...ось я бачу, як одна з лозин із прив’язаною до неї волосінню від одводня гнеться до самої води і час від часу тьопає своїм кінчиком об її поверхню і я, тут же підскочивши та підсікши, починаю тягнути за волосінь і, незважаючи на сильний опір, потроху-таки підтягую до самого берега здоровенного судака, що спокусився вночі на себеля...

Судак, що сірою тінню ходив із сторони в сторону попід самим вже берегом, марно намагаючись звільнитися від гострого гачка-двійника, збурював у вир поверхню води, показуючи при цьому час від часу своє біле черево, був для мене вже майже реальністю, а відтак – і залізним аргументом на користь різних додаткових, окрім вудок, знарядь лову. Поміркувавши ще, я вирішив, що окрім вудок та одводнів варто ще щось змайструвати, бо ж ловитимемо весь вечір і весь ранок – прірву часу, а відтак можна встигнути половити на різні снасті і було б просто гріхом не скористатися з такої нагоди.

Батько, що саме повернувся додому, трохи скептично поглянув на мої приготування і розважливо проказав:

– Даремно час переведеш. Потрібно щось одне робити: або на горох ловити, або з одводнями по кручі бігати. Ти ж чув приказку: за двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш.

Та судак все ще ходив у моїй уяві попід самим берегом і силу його опору я вочевидь відчував своїми пальцями, тримаючи товсту волосінь одводня, тому, нічого не відповівши батькові, все ж вирішив про себе, що зроблю по-своєму.
Потім ми ще замочили на ніч горох у бабиній глиняній макітрі, в котрій, зазвичай варився на свята борщ, потім повечеряли, посиділи в сутінках на ганку, остаточно плануючи все на завтрашній день, і як уже добре смерклось, пішли спати. Як завжди перед риболовлею на Десні, спалось мені погано: перед очима танцювали на поверхні і стрімко йшли під воду мої поплавці, дугою гнулись вудки і тьм’яно виблискували проти сонця своїми боками лящі, в’язі та судаки. Тільки під самий ранок, як вже починало сіріти за вікном, сон все-таки мене зморив. Але встав я все одно бадьорим і з новими планами на майбутні лови.

Батько, виявляється, вже злегенька протопив, незважаючи на літо, піч, спаливши в ній півдесятка соснових полін і на те місце на черіні, де горіли дрова, саме ставив вилошником макітру із замоченим у воді горохом. Потім прикрив макітру покришкою, поставив на місце заслінку і вдоволено мовив до мене:

– Ходімо снідати. Нехай вариться. Слідкуватимеш, щоб не вибігала із макітри вода: знайдеш на черіні таке місце, де б вода кипіла поволі, але весь час, доки не звариться горох. Намагайся якомога рідше заслінку відкривати. Впариться – горох вийде перший сорт! Та дивись, не перекинь макітру!

– Скільки ж йому паритись?

– Годин п’ять, а то й шість. Не бійся, не перевариться. Це тобі не на керогазі – то недоварився, то переварився. Вже як звариться, то всі лящі будуть наші! – додав із посмішкою.

І дійсно, як вийняли перед самим обідом з печі ту макітру, – розлився по хаті, потім по подвір’ю, і навіть по вулиці, ні з чим незрівнянний аромат добре, саме в печі добре, впареного гороху, так, що кожен із сусідів, коли був якраз у себе в дворі, чи подорожній, що в цей час мандрував кудись нашою вулицею та розумівся на таких речах, – кожен, вдихнувши той запах, мимоволі подумав: „На Десну люди збираються, горох зварили. Ех, подався б і я оце...”

Ох же ж і горох вийшов, я вам скажу! Піднявши на макітрі покришку, крізь прозору, як сльоза, жовтеньку юшечку, ми побачили красиві, всі, як одна, цілі-цілісінькі горошини. Ну, хоч би одна тобі переварилась, чи на котрійсь шкуринка тріснула! А як витягли дерев’яною ложкою кілька горошин на пробу, та, взявши одну з них між великим і вказівним пальцями, надавили на неї – сплющилась вона трохи під тиском, потім шкуринка її тріснула і вміст горошини, густий, без грудочок, однорідний, немов паста, вичавився весь між пальцями – смакота! Не те, що лящ, сам би з’їв усю макітру!

Воду відцідили, горох розділили порівну на дві торбинки – батькову й мою; з натхненням, під враженням від вдалої операції з горохом, пообідали зеленим борщем та налисниками із сиром і почали готуватись до від’їзду.

Що й казати, принадлива це річ – ночівля на Десні, але ж і речей потрібно брати з собою чимало: окрім, звичайно, вудок та рибальського кошика треба ще й для казанка місце знайти і для ночівлі потрібно взяти щось – під себе підіслати та й чимось накритись, як буде холодно. Проте всьому місце знайшлося, все на транспорт наш було покладене і як треба прив’язане, аби по дорозі не згубилось. Наша техніка з прив’язаними до неї довгими березовими вудками, стояла вже обіперта на ворота, але батько, з огляду на полуденну спеку, рушати не поспішав, я ж, навпаки, – місця собі не знаходив в очікуванні щасливого моменту нашої відправки.

Нарешті батько змилостивився над моїми муками:

– Ну, добре, рушай, я тебе наздожену. Дорогу пам’ятаєш?

– Чого б це я її забув, – невдоволено буркнув я: насміхається, певно, батько. Та я її із закритими очима... Вивів велосипед із двору, – ліва нога на педаль, правою відштовхнувся, вже на ходу перекинув її через сідло і, стоячи на педалях, бо не дістаю ще до нього, та час від часу перепочиваючи, спершись стегном на раму, чимдуж вжарив на луг – на волю, на свободу!

Батько наздогнав мене перед Коноплянкою, махнув рукою, мовляв, не дуже поспішай, і почкурів на своєму веломоторі далі. Начебто щойно був тут, – а вже он де: проїхав між Старою та Новою Коноплянками, завернув праворуч, піднявшись на горбок, ще якийсь час виднів проти неба, а потім, віддалившись, зник серед високої лугової трави. Ще якихось хвилин п’ять – і я був на тому горбку. Справа, під високим пологим берегом простяглась Коноплянка: вабила мене своєю дзеркальною водою, зеленим лататтям з де-не-де біліючими лілеями та негустим ситняком. Західний вітерець перелітав через водне дзеркало, піднімаючи легенькі брижі на ньому аж ген, на Шпилю, де саме прийшло на водопій стадо корів з риботинського колгоспу, зате під моїм берегом блакитна поверхня була непорушна.

„Ех, оце б тут половити!” – якась частинка мене, звабившись красою озера, готова була вже на певний час забути про все і закинути вудку у вікно між лататтям, де чекає мого черв’яка який-небудь окунь чи плітка. Але все ж таки, згадавши, що їду не куди-небудь, а на Десну, та ще й із ночівлею, та з таким горохом, я натиснув на педалі і стежка відвела мене все далі й далі від Коноплянки, аж доки озера й зовсім не стало видно.

Батько чекав мене на протилежному березі Філонового бродка. З’їхавши до води та знявши черевики, шкарпетки і штани, із задоволенням забрівши вище колін у теплу, прогріту сонцем на мілині воду, я побрів по батьковим слідам на піщаному дні, ведучи поряд із собою велосипед. Штани на плечах, зв’язані шнурками черевики перекинуті через велосипедну раму, шкарпетки – в черевиках: хіба ж це я вперше переправляюсь через Бродок? Вже під самим берегом на ходу ополоснув ноги, аби не залишилось між пальцями піску, обережно ступив із води одразу на моріжок обабіч широкої стежки і вибрався на рівне місце. Батько, вже взутий, докурив цигарку і, сідаючи на веломотор, мовив через плече:

– Доганяй! – та й подався собі.

Як не кортіло мені кинутись навздогін, проте довелося і вдягнутись, і взутись – босими ногами не дуже покрутиш педалі. Та тут вже до Десни рукою подати: пряма, рівна-рівнесенька, вкатана велосипедами, втоптана рибальськими ногами стежка приведе тебе якраз до деснянського берега.

Як завжди, Десна відкрилась переді мною враз широкою блакитно-зеленою підковою, душа від щастя розправила в грудях крила, аж перехопило подих; перед самою кручею я звернув ліворуч, проїхав вниз-вгору, вниз-вгору, вниз-вгору через три рівчаки, через вузеньку смужку верб та берестків і вихопився на такий вже знайомий, майже рідний, закритий з трьох сторін верболозом, лужок Рокочівщини. Батьків веломотор стояв, обіпертий на підніжку, біля самої кручі, якраз над нашою гаткою, і батько вже порався біля неї.

– Нарубай-но дві в’язки лози, – попросив він і я, притуливши до веломотора свого велосипеда та взявши із батькового багажника притиснуту пружиною, замашну дідову сокирку, подався до лози. Не так швидко, як хотілося б, але десь за півгодини я все ж з завданням справився.

За той час, що ми тут не були, рівень води впав чи не на півметра і гатку потрібно було перегатити далі від берега та підкласти зверху свіжих гілок. Тож кілки були витягнені із дна і переставлені глибше і трохи лівіше; старі в’язки лози вийняли з води на берег, заново їх перев’язали і поклали у нову гатку, приклавши зверху, над водою, двома свіжими, щойно зрубаними. Я не міг намилуватись новою гаткою, така вона була красива та акуратна, – як нова!

– Сідай тут, – звелів батько, а я піду до Биркоса Василя, – кивнув він в бік рибалки, що сидів у кручі вище по течії, майже біля Кози. У нього їх дві. Хочеш бути з рибою – наберись терпіння. Коли трапиться щось велике – гукай, прискочу з підсакою.

Я заходився облаштовуватись. Спочатку, як учив батько, кинув у воду поряд із кінцем гатки, де брав свій початок войок, дві жмені гороху – „закришив”. Горошини заторохтіли об воду; підхоплені течією, вони тонули навскіс і одразу зникали в зеленкуватій, освітленій сонцем, деснянській воді. Насадивши на гачки горох, я позакидав аж три вудки.

Час спливав за водою, але попри всі мої очікування та надії, поплавці спокійно лежали на поверхні води. Лише течія бавилась з ними: закручуючись у войок, вона то натягувала волосінь і тоді поплавець на якийсь час зникав у ямці виру, то послаблювала її і тоді він вільно мандрував у всі боки, наскільки йому дозволяла коротка, в півметра, довжина вільної волосіні. Кожного разу, коли течія притоплювала поплавець котроїсь із вудок, серце завмирало у мене в грудях: „Клює!”, але він випливав, неначе нічого й не сталось; час плинув, кльову не було.

Тим часом у кручі додалось рибалок: двоє дядьків прикотили на велосипедах і посідали в сусідні з нашою гатки. Вони так само ж, як і я, провели підготовку: спочатку „закришили” свої гатки, потім порозмотували і позакидали вудки, прилаштували на кручі підсаки, ще трохи пововтузились і затихли. Я раз-по-раз із цікавістю зиркав у їхній бік: чи бува не клюнув у котрогось лящ, але дядьки сиділи непорушно і я помалу заспокоївся, менше звертав уваги на своїх сусідів. „Неначе і в воді її нема” – по-дорослому, як ото мовлять, бува, деснянські рибалки, подумав я про себе.

Та ось нарешті на найкоротшій вудці поплавець здригнувся і від нього розбіглись дрібненькі кола, потім ще і ще. Хтось на дні смикав і трусив горошину. Інколи поплавець навіть прудко йшов під воду, але так само ж миттєво й вискакував на поверхню. Нерви мої не витримали і я підсік. Дарма! На гачкові залишилась лише біла лушпайка від горошини. Швиденько почепивши на гачок нову горошину, я розмахнувся вудлищем, аби закинути снасть, але саме в цей час на сусідній вудці поплавець без попередження глибоко пірнув під воду. Права моя рука ще тримала коротку вудку, тому мені довелося підсікати лівою. Надто пізно і надто сильно! Гачок полетів у самісіньке небо і впав аж у траву понад кручею, в той час, як вудка у правій руці голосно ляснула об воду.

– Ну, пішло діло! – насмішкувато озвався котрийсь із рибалок.

Від сорому мої щоки запалали вогнем. А тут ще й довелося лізти на самісінький верх кручі, аби відчепити гачка, що заплутався у траві.

„Такий кльов прогавив!” – картав я себе. Поза всякими сумнівами, думав я, так клювати міг тільки лящ. Або в’язь. І не менше кілограма. Ех!

Доки я возився з цими обома вудками: перечіпляв насадку, закидав, зняло горошину на третій, найдовшій.

Рибалки, що сиділи і справа, і зліва від мене, почали час від часу витягати добрячих густірок, в’язиків та пліток. Ось і батько взяв у підсаку якусь чималеньку рибину. І лише я ніяк не міг упоратись із своїми трьома вудками: клювало на одній – я хапався за неї, а в цей час топило поплавця на іншій і я не встигав вчасно підсікти. Доки міняв горошину на одній вудці, хитра рибина там, в деснянській глибині, насміхаючись наді мною, немов бачачи, що я не стежу за іншими поплавцями, об’їдала горох на сусідній вудці. Досада, злість на себе, заздрість до інших рибалок переповнювали мене настільки, що в мене навіть руки почали тремтіти.

Вдосталь назнущавшись, риба відійшла у інше місце і кльов припинився, неначе його й не було. Ясна річ, що настрій у мене зіпсувався далі нікуди. Але тут я згадав про свої одводні. Швиденько знявши з найменшої вудки рухоме грузило та опустивши поплавець майже до маленького грузильця, я заходився ловити на черв’яка себелів. Тут вже осічки у мене не було. Голодні себелі хапали маленький шматочок черв’яка наввипередки, круглий поплавець, ковзнувши по поверхні, зникав у воді, а за мить вузенький, немов вербовий листочок, себель вже тріпотів у повітрі і точно потрапляв у мою ліву долоню. Кого-кого, а себелів на Десні я навчився ловити на відмінно! Скоро в припасеній заздалегідь півлітровій скляній банці з водою їх плескалось до десятка.

Якось непомітно і настрій почав поліпшуватись. „Нехай зараз я і осоромився, та ось заждіть – з одводнями я вас всіх обставлю” – думаючи так, ще раз, на майбутнє, закришив гатку, згріб в одну купу мотовила з одводнями, взяв банку із живцями і подерся по кручі нагору. Батько, чатуючи над своїми вудками, час від часу поглядав на мене, я це добре бачив, але не втручався у мої справи, мовчав. Видершись на луг та, як велить золоте правило деснянських рибалок, відійшовши трохи від краю кручі, аби не лякати рибу, подався вгору по течії, аж за Козу, не забувши вирізати по дорозі кілька гнучких лозин. Там круча більш полога, не така глибока, дно піщане і гаток немає зовсім. Тому, почуваючись тут вільно, я, понасаджувавши на гачки вертких себеликів, швиденько позакидав всі сім своїх одводнів, поприв’язував їхню волосінь до лозин і повтикав лозини в піскуватий берег. Зайнявши своїми снастями мало не сто метрів кручі, із задоволенням оглянув свою „батарею”. Тепер я був переконаний на всі сто відсотків: на цей раз успіх від мене нікуди не подінеться. От тепер я всім доведу на що здатен. Це не в гатці, де риба клює так моторно, що не можна й на долю секунди спізнитися з підсічкою. Тут щука чи судак вже як візьмуть, то візьмуть: аби лише вистачило сили їх витягти.

Присівши над водою, помив від риб’ячого слизу руки, потім, черпаючи складеними докупи долонями прозору деснянську воду, з насолодою напився; наслідуючи батька, попирхав вмиваючись і, востаннє кинувши оком по натягненим течією своїм снастям, піднявся по кручі на луг.

Сонце помалу котилось донизу. Ще якась година-півтори і почне вечоріти. Під протилежним берегом, на плесі, якийсь хижак завзято полював на риб’ячу малечу.

– Бу-бух! – могутній удар хвостом з-під води по її поверхні і виляски луною відбиваються від берегів, і кола по воді, і навіть звідси видно, як плітка, чи в’язик, рятуючи своє життя, кілька разів підряд вистрибує з води, намагаючись втекти від страшної долі бути ще заживо проковтнутим.

– Бу-бух! – дріб’язок цілим віялом сипле навсибіч. Ач, як завзято полює... Тільки чому ж там, а не тут, де мої одводні? Чому справжня риба завжди там, де тебе немає? Ну хоч би одна моя лозина нахилилась, показуючи – здобич на гачку!
„ Добре, годі вже, треба в гатку, – вечірній кльов, мабуть, почався” – думка думкою, а надія на ніч, що попереду, веселить і гріє мені душу.

Прийшовши на своє місце, сипонув у воду ще трохи гороху, переобладнав назад найменшу вудку, почепив на гачок цілого черв’яка і закинув під самісіньку гатку. Ледь тільки наживка торкнулась дна і течія нап’яла волосінь, поплавець, задріботівши, пірнув під воду. Р-раз! Є! Щось важкеньке запручалось там, на дні, зігнутий кінчик вудлища смикається, гасячи рвучкі рухи рибини.

...„Головне – не поспішати” – подумки заспокоїв я себе. Помалу рибина підіймалась все вище і вище крізь товщу води і нарешті мені вже стало видно широкий сріблястий бік чималої густірки. Я добре відчував її вагу; якби поряд був батько з підсакою, то і клопоту ніякого не було б, але батько досить далеко, а густірка – ось вона, біля самої поверхні. Не маючи більше сил піти на глибину, вона, звиваючись усім тілом, затято рветься подалі від берега, але остаточно стомившись, якоїсь миті перекидається через себе, головою до берега, хапає ротом повітря і враз завмирає, і вже не ворухнувшись, лежачи на боці, – голова з відкритим ротом над водою, – покірне тягнеться до берега. Що ж мені робити? Ет, була-не-була! – я з острахом плавно піднімаю вудку з непідйомним, здається, тягарем, відчуваючи, що вона ось-ось може зламатись; густірка відривається від води і важко вдаряється мені просто в живіт. Лівою рукою я встигаю притиснути її до себе і зо всіх сил тримаю слизьку рибину, аби вона не вирвалась. Нарешті! Волосінь від гачка до самого грузила була вся в намистинках густого слизу, гачок вчепився рибі в куточок рота, я обережно вийняв його та тут же запроторив свою здобич до виритої в кручі глибоченької ямки-дучки. Ач яка! Можливо і всі триста грамів будуть. На Панському чи Коноплянці таку не спіймаєш. Мене охопило легке хвилювання: ще є час, аби вже сьогодні наловити повен кошик риби, а що ж тоді буде вранці?!

Швиденько замінив пожованого густіркою черв’яка і знову туди – під гатку. Дріб-дріб-дріб! – і пі-і-шо-о-ов поплавець під воду. Р-раз! Є!

Все повторилося. Що то значить досвід! Не поспішаючи сильно тягнути, я тримав вудку, даючи час рибині стомитися, а потім так само, як і з попередньою, тільки тепер тримаючи в пальцях волосінь, аби не зламався гінчик вудки, гоп! – плавно підняв здобич із води – і ще одна густірка силкується вирватись у мене з рук.

– У ямку, до компанії, – мовив я їй.

Мої сусіди – ані пари з вуст. Затихли. Мовчать. Чатують. Вже втретє гачок із вертким черв’яком подався на дно. Течія акуратно поклала його якраз на те місце, що й минулого разу та кльову чомусь немає. Хвилина минула, і п’ять, і десять – як відрізало. А я мріяв повен кошик наловити...

Поплавці на всіх трьох моїх вудках не подають жодних ознак життя. Я вже і горох замінив, і ще одного черв’яка почепив – нічичирк. Ніхто їх не турбував, лише войок по черзі грався з кожним, неначе розважав, аби не нудьгували.
„Як там мої одводні?” – у мене почався свербіж. Я тут сиджу, а там... І почекавши, вже більше для порядку, ще кілька хвилин, не витримав і поліз вгору по кручі, аби перевірити одводні.

На мене чекало повне розчарування – ніхто не смикав і не гнув до води лозинки з прив’язаними одводнями. У слабкій надії, що, можливо, щуки пообривали живців, я повитягував свої снасті. Більшість моїх себеликів поснула, один заплутався у водоростях і я витягнув його разом із жмутком схожої на довге людське волосся річкової зелені. От невдача! Ну що їм треба, цим щукам і судакам? Он як полюють під протилежним берегом і жодна, хоча б на сміх, не навідалась сюди. Краще б я ловив собі в гатці густірок, пліток, в’язиків... І треба мені було зв’язатись з цими одводнями! Але ж позабирати їх всі з собою – це означало б визнати батькову правоту.

Два себелики у скляній банці, котру я обачно вкопав у мокрий пісок біля самої води, ще помалу ворушили плавцями. „Закину востаннє, на ніч” – вирішив я. На двох одводнях замінив поснулих живців та й знову позакидав свої снасті у воду. Правда тепер їх було вже лише чотири, якраз по кількості живців, здатних ще ворушитись. „Нехай стоять уже до самого ранку. Ну не може такого бути, щоб і вночі не прийшла в наш берег хоча б одна щука”.

Вкотре заспокоївши таким чином себе, я подався до нашої гатки, а підійшовши ближче, – побачив батька, що саме возився із моїми вудками.

– Де ж ти оце ходиш? Такого ляща прогавив... – батьків голос, повний смутку та розчарування, змусив мене завмерти на місці. В грудях у мене похололо і щось, обірвавшись, покотилось вниз, аж до п’ят: „Прогавити ляща! Через якісь одводні, хай їм грець! Ну чому не сиділось мені на своєму місці? Це ж був би мій перший справжній великий лящ! Коли ще тепер такий клюне...”

Виявилося, що за моєї відсутності рибалки-сусіди побачили, що риба гне вудку і тьопає гінчиком по воді та й покликали батька. Але доки батько підбіг до гатки, то лише встиг побачити, як востаннє рибина пригнула вудку та й подалась геть, зірвавшись із гачка.

Подивившись на мій нещасний, геть похнюплений вигляд, батько заспокійливо поклав на моє плече свою руку:

– Тепер розумніший будеш. Ходімо, вже час юшку варити.
– Я ще трохи посиджу, – не своїм, якимось здавленим голосом, попросився я в батька.
Мабуть добре розуміючи мій стан, він не став заперечувати.
– Я ось тут трохи наловив, – забери, – витягуючи з ямки дві свої густірки, винувато поглянув я на батька. До всього мого горя ще й густірки, полежавши в ямці, дивним чином втратили у своїх розмірах і навіть мені зараз було зрозуміло, що навряд чи в першій було більше двохсот грамів, хоча, коли я тягнув її з води, от, присягаюсь, в ній було не менше трьохсот. Друга і зовсім тягнула хіба що на сто п’ятдесят. Ну чому воно так: риба щойно витягнена з води, завжди видається більшою, ніж є насправді, а та, що з гачка зірвалась, та взагалі найбільша від усіх?

Сонце тим часом опустилося вже до самого горизонту, кольори ставали дедалі насиченішими, тіні густішими, а розгледіти щось проти сонця було просто неможливо. По поверхні води із заходу на схід пролягла смуга розпеченого золота і сліпучі відблиски заважали мені пильно стежити за поплавцями. На горох нічого не клювало, зате маленькою вудкою на черв’яка я таки натягав з-під гатки півдесятка дріб’язку: двох плоскирок, стовпчика, окуня та красивого верткого в’язика, аж ніяк не меншого від моєї першої густірки.

Половина сонячного диска сховалась за горизонтом, коли батько покликав мене вечеряти. Хоч як не хотілося мені ще посидіти у гатці в останній надії на диво – кльов ляща, проте, почуваючи себе майже винним, востаннє перевірив вудки, поприв’язував їх мотузочками до сошок, аби велика риба, вчепившись, не змогла вночі затягнути їх у Десну, торохнув об воду двома жменями гороху: „Нате, їжте, мені не жаль, аби тільки зібрались ви тут зранку”; забрав свою вечірню здобич і подерся видовбаними у глиняній кручі східцями нагору.

Біля батькової юшки мостилися вечеряти ще двоє дядьків-рибалок, котрийсь навіть пляшку „Російської” виставив у вигляді внеску, – чекали лише мене. Один тільки вигляд нашого чорного закіпченого казанка із гарячою, прозорою, як сльоза, юшкою розпалив у мене апетит, а коли вже я всівся, то тут мене з головою накрив неперевершений тонкий аромат нехитрої рибальської страви. Сам того не бажаючи, я аж двічі голосно зковтнув слину, що сама собою враз набігла у роті.

– Ага, зголоднів! – аж зрадів дядько Василь на прізвище Биркос, той самий, що поступився батькові однією зі своїх гаток.

Дорослі загули, закивали, посміхаючись, головами та заходились довершувати останні приготування. Взявши до рук дерев’яну ложку і шматок хліба, я лише чекав тієї миті, коли можна буде дірватись до казанка.

– Ну, дай, Боже, не востаннє на Десні ночувати! – виголосив хазяїн принесеної пляшки, – другий, незнайомий ще мені рибалка, і дорослі повагом перехилили в себе пекучу рідину; хтось із них при цьому хекнув, хтось скривився, хтось із шумом втягнув через ніс повітря і тут же його видихнув: наша вечеря почалася.
Вечірній луг поринув у тишу. Анінайменшого подиху вітерця, жодного пташиного співу, лише скрип цикад. Десна немов завмерла, немовби й течія її уповільнилась, лише войки спроквола мандрували від кінців гаток.

Умиротворилася ріка і дух цього умиротворення передався всьому її царству – вербам, лозам, травам, всьому сущому і живому на зеленому безмежному лузі. Лише потягнуло приємною, після денної спеки, прохолодою – випадала вечірня роса.

Я відчув раптом, як стомився від біганини, мабуть, – від переживань, можливо, – від густого, настояного повітря; відчув – і смак юшки для мене змінився: став не як насолода, не як забаганка, а – як винагорода. Кудись непомітно, назовсім, щез розпач від невдачі, натомість спокій та лад запанували в моїй душі.

Набігали легенькі перші сутінки. Між дорослими точилась повільна розмова про те, скільки раніше, одразу по війні, було в Десні риби. Дорікали Дніпрогесові, іншим греблям за те, що перекрили рибі шлях з низин Дніпра у верхів’я і в Десну. Шостці, заводи якої на погибель рибі скидають в Десну всіляку „хімію”, якусь червону гидоту; рибнадзорові, який не воює з браконьєрами, а ті сітками та вибухівкою нищать стільки риби; нарешті меліораторам, які осушують болота, бо колгоспам все мало землі, тоді як не можуть до пуття дати раду навіть тій, яка вже в них є.

– Я так гадаю, – розмірковував вголос батько, – раз болота в природі існують, значить вони для чогось та й потрібні. Богові видніше, ніж людям. Я читав, як у Китаї з горобцями воювали, а тепер гусінь жере там все підряд. У природі зайвого нічого не буває.

Тим часом добре вже смерклось. Прибравши залишки нашої вечері, компанія перемістилась під здоровенну, більшу ніж наша клуня, скирду торішнього ще сіна. Попід її боками скрізь було насмикано чималенько сіна – одразу видно, що тут постійно ночують та ховаються від дощу рибалки, бо сіно влежане, а місцями у скирті рибалками повисмикувані мало не печери. Розстеливши в кого що було припасене з дому – рядна, старенькі ковдри,кухвайки, – почали влягатись і ми.

Розпочата розмова тривала і я боявся пропустити з неї бодай одне слово. Слухати було цікаво і заздрісно. Ну чому я так пізно на світ народився? Якби зараз було стільки риби, як тоді – хіба ж могло б таке бути, що я оце вже третє літо постійно ловлю з батьком на Десні, а справжнього ляща ще й не спіймав? Я ж навіть не мрію спіймати такого, як торік, отут, у Рокочівщині, вловив Толя Самойлович – на півпуда, про що ціле літо говорили, не вгавали, всі коропські рибалки. Толя Самойлович – дорослий вже чоловік, дядько. Начебто і рибалка з нього не дуже, гатки навіть своєї не мав, а от же ж поталанило людині – сів у чужу гатку та й увірвав отакенного ляща!

Авжеж, такого ляща я, мабуть, і не витяг би, а от трьохкілограмового – думаю, на нього у мене вистачило б сили та вміння. Ніхто серед моїх друзів чи просто знайомих мені хлопців такого ще ляща не ловив. От було б здорово, якби мені це вдалося...

Хоча щось біле, немов лапатий сніг, вже якийсь час мерехтіло у мене перед очима, але я за своїми мріями не звертав на нього уваги, аж доки вигук одного із рибалок не змусив і мене зосередитись на тому, що діялось навкруги.
Сутінки ще не стали остаточно ніччю, але все небо було вже всіяне зорями і тонесенький серпик молодого місяця висів над землею, додаючи не стільки світла, скільки краси та втаємниченості нічному краєвидові. І в цій, майже темряві, під слабеньким світлом від молодика та зірок витанцьовувала в повітрі безліч комах – схожих на маленьких тендітних метеликів з чотирма вузенькими білими, ніжнішими за найніжнішу пелюстку, крилами. З кожною миттю їх ставало дедалі більше.

Вже всі, навіть хто й поснув, позхоплювались на ноги і дивились, мов зачаровані, на це диво.

– Мітлиця вилетіла! – нарешті вигукнув хтось. А інший додав:
– Не буде завтра діла – наїсться риба од пуза!

І справді, раз по раз стало чути сплески та удари сильних риб’ячих хвостів об поверхню води. По росяній траві ми підійшли до краю кручі. Бенкет саме був у розпалі. Вже призвичаєними до темряви очима було видно безліч кіл, що розходилися по всій поверхні ріки. Виляски лунали безперервно. Та все ж потроху метеликів ставало дедалі менше і з часом всі ми повернулись до скирди.

– Ех! Загублять природу, – зітхнув дядько Василь: – хіба ж оце так раніше мітлиця вилітала! Та, бувало, замете, неначе снігопадом, і не на півгодини, як оце тепер, а годинами, майже до самого ранку...

Чомусь ніхто вже не підтримав розмову і ми мовчки повкладалися на свої місця. Бажання спати, якщо воно й було у мене раніше, минуло. Лежачи горілиць на сіні під скирдою, я вдивлявся у чорну, всіяну безліччю зірок, безодню неба. Ніколи раніше не траплялась мені нагода так довго дивитись на зорі. Якщо таке й було коли, то це тривало хвилину-дві, щонайбільше – три. Я вже знав і Чумацький шлях, і обох Ведмедиць – Велику й Малу, знав, як знайти Полярну зірку, котра завжди вказує на північ, але, дивлячись мимохіть на небо, ніколи ні про що не замислювався.

Тоді, лежачи на запашному сіні, вдихаючи чисте, свіже лугове повітря, відчуваючи себе поряд із батьком у цілковитій безпеці, я дивився у нічне небо і дивні, незнані досі думки та відчуття заполонили мене.

Одні зірки були більшими, здавались близькими і світло від них яскравим, інші виглядали маленькими, деякі – майже непомітними цяточками, що губились бозна в якій далечіні: їхнє сяйво ледве долало чорний морок ночі.

Небачені, невідчувані раніше глибини та відстані відкривались перед моїми очима; відразу, саме собою, виникло розуміння, що таку далечінь годі й шукати на Землі, а відтак – якою ж маленькою видалась мені вже тоді наша домівка-планета! Я вже десь чув про безкінечність Всесвіту; намагався, вдивляючись у нічну безодню, уявити, як це може бути, але у мене нічого не виходило.

Безкінечність – це коли нема ні початку, ні кінця, я це вже розумів, але ж, з іншого боку, на що не поглянь, все має свій початок і своє завершення. Весь мій невеличкий життєвий досвід говорив на користь такої думки, проте, міркував я, якщо десь там є кінець, чи початок, то як це має виглядати? Хай світ закінчується, як приміром, оцей луг: то що, виходить, можна підійти до його краю, як до кручі, та й сісти, звісивши ноги? А що ж буде за цим краєм? Там, де луг обривається кручею, там починається Десна. Значить, і за кінцем світу буде ще щось? А як не буде нічого, то все одно ж має щось бути, бо на чому ж тоді триматись світові? А як собі уявити безкінечність?

Мені почало здаватись, що ще трохи і від таких думок недовго буде й збожеволіти...Я не міг осягнути це своїм дитячим розумом, так само, як не міг наблизитись до отих далеких зірок, скільки б не підстрибував, стоячи на землі...
Кажуть десь там, у космосі, є планети, схожі на нашу Землю і, можливо, на них живуть такі ж розумні істоти, як і ми, люди. Мабуть і в них є ріки, повні риби, і ліси, повні птахів та звірів. А, можливо, нічого цього у них і немає, лише якісь гори та пустелі, без жодного деревця, без зеленої травички і не можна там ані скупатися спекотного літнього дня в прохолодній водичці Коноплянки чи Коваленчихи, ані полежати отак вночі на запашному сіні, дивлячись у оцю чорну безодню та розмірковуючи про такі речі, які ніколи раніше мені й на думку не спадали.

Нічна прохолода давала про себе знати. Відчуваючи, що починаю мерзнути, я загорнувся, немов жучок-ручайник у свою трубочку, в стареньку солдатську ковдру, на якій до цього часу просто лежав, одразу тіло оповило приємне тепло, а далі – нічого вже не пам’ятаю: сон здолав мене в одну якусь мить.

(Далі буде)