Стрічка RSS Ми в Твіттері Ми в Facebook Ми В контакті На рибалку в google+


"День рибалки" (уривок з повісті"Одвічний Дух Десни").

День Рибалки.
Безпросвітним, нужденним та похмурим, неначе небо в листопаді, було життя наших пращурів, що понад двадцять тисячоліть назад жили на берегах Десни, полюючи на мамонтів та б’ючи острогою рибу під час зимової придухи, аж доки не вигадали вони таке прекрасне диво, як свято. Із ситим шлунком, після успішного полювання, під акомпанемент виготовлених із мамонтових кісток дудок, пищиків, сопілок та стукачок, співати і танцювати було напрочуд весело. Навряд чи вони свято називали святом, але все ж таки, з часом, зрозумівши, що не можна таку гарну річ ставити в залежність від примх мисливської удачі, мудрі та далекоглядні наші предки вирішили: нехай на протязі року будуть такі особливі дні, коли не те, що можна, а вкрай необхідно веселитись та розважатись. І ото так почались уже справжні свята. Змінювались покоління, вірування, релігії, а свята залишались.

Подумати тільки: яке то слово – свято! Святий день, особливий, освячений, він навіть не людям належить, а Тому, хто все створив – Богові святому.
Спочатку свята були одні на всіх, так би мовити, загальні. Але людям хотілось святкувати і святкувати, бо це ж, ясна річ, краще ніж працювати, і тому вони почали вигадувати всілякі додаткові, не такі вже й значимі, свята, як-от: Міжнародний жіночий день, або День армії, чи там День бухгалтера. Щоб ніхто не ображався, бо коли одні святкують, а інші в цей час натирають мозолі, то, ясна річ, з точки зору останніх це просто неподобство якесь. Отак дійшла черга і до рибалок. Як воно так сталося, що згадали і про рибалок – один Бог святий знає. Можливо, хтось із начальства у вільний час тішився рибальством, але на мою думку, тут не обійшлось без святого Петра.

Помізкуйте самі: апостол Петро у житті ким був? Рибалкою. Святкуємо Петра та Павла коли? Дванадцятого липня. От і виходить, що саме Петро надоумив кого треба, аби призначили День рибалки на другу неділю липня, тобто, десь із восьмого по чотирнадцяте. І так гарно придумав, що рибалки тепер мають повне право святкувати на Десні з вудкою і на Петра і, звісно ж, на свій День рибалки. Щоб деснянський справжній рибалка та й не поїхав у ці дні на Десну, та не відвів свою спраглу душу коло води, та юшки не зварив?

Нехай хоч каміння з неба сиплеться – поїде, душу відведе і юшку обов’язково скуштує, а тоді – хай буде, що буде.

Хтось любить святкувати з компанією, бо юшка краще смакує саме в дружньому колі, коли всі сьорбають її з одного казанка; до того ж, у приємному товаристві і чарок ніхто не лічить, а всім же відомо, що заради свята душа готова прийняти оковитої трохи більше від усталеної норми. Найвідданіші ж своєму захопленню святкують наодинці з вірними вудками та надійною підсакою, остерігаючись, аби ніхто часом не зіпсував їм цей чарівний день.

Справжній рибалка – він одинак, вільний, як вітер у своєму виборі часу та місця і необтяжений якою б то не було залежністю від інших.
На що вже велика наша Десна, але на День рибалки знайти вільне місце завжди нелегко: скрізь по кручах, як порослих лозою, так і на чистій воді, з удосвіта сидять нерухомо, не ворушачись, а часом – і не дихаючи, самовіддані, закохані в оце, незбагненне для інших, чаклування над вудкою, любителі і професіонали рибного лову. Душі їхні цього дня як ніколи чисті у своїх помислах і розчинені настіж, аби якомога більше зайшло до них деснянської свіжості та мальовничості, аби назавжди залишились там усі ті відчуття та враження, що змушують серце завмерти, або шалено забитися: миті удачі і рибальського везіння, та й невезінню теж знайдеться місце, бо, як не дивно, з часом воно також змінює свій смак з гіркого на приємний кислувато-солодкий, хоча й терпкий, як добре виноградне вино.

Один лише власний день народження є святом, рівноцінним Дню рибалки, бо саме в ці два дні на рік ви належите лише собі, ніхто навіть помислити не може зірвати ваші плани на риболовлю: це вже було б просто святотатство якесь!

Якщо деснянський рибалка всім серцем відданий своєму захопленню, любить матінку-Десну та щиро її шанує, то вона неодмінно винагороджує його в ці дні незабутніми подарунками та яскравими враженнями.

У моїй пам’яті на окремих, святково прикрашених поличках, дбайливо захищені від забуття, зберігаються спомини про ці дні: як у Журавльовому, в лозі біля Забоки, півдня жадібно брала на парену пшеницю плітка, а в Бирині, на Шпилю, півкілограмового підлящика, котрого я вже готувався прийняти у підсаку, раптом ухопила здоровенна щука і ми змагалися з нею мало не чверть години і хоча витягти розбійницю я не зміг, зате підлящик все ж таки цілком законно дістався мені; як знову ж таки у Бирині, коли на моєму гачку була одна-єдина пшеничинка, щось клюнуло, але замість очікуваної мною плітки чи густірки, я, здивований без меж, витягнув кілограмового судака, до цього дня не розуміючи, як таке могло статися, щоб хижак клюнув на зернятко...

З-поміж багатьох таких спогадів є іще один, тридцятирічної давнини, що до цього часу залишається свіжим та яскравим, неначе тільки вчора пережитим.

... Погода зіпсувалась ще позавчора. Сухий гарячий східний вітер змінився спочатку на південний, потім на південно-західний, котрий весь вечір і всю ніч сіяв у шибки дрібним, нудним дощем, а наступного дня той же вітер поволі пхав і пхав по небу із заходу на схід важкі свинцеві хмари. З-за хмар гриміло, інколи зривався дощ з великими, немов горох, краплями, але до зливи справа не дійшла і хоча надвечір низькі хмари поволі перетекли у бік Кролевця, та все ж небесна блакить була затягнута суцільною сірою ватою, яку не могли пробити промені вечірнього низького сонця.

Віднудившись два дні вдома, я налаштувався завтрашній День рибалки за будь-яку ціну провести на Десні, хоча батьки в один голос і вмовляли мене, з огляду на погоду, відмовитися від такої ідеї.

Горох, котрий замість кількох годин марно мокнув у трилітровій банці другу добу поспіль, через що в деяких горошинах навіть проклюнулись малесенькі паростки, надвечір був-таки зварений у скороварці і вийшов напрочуд вдалим; черв’яки заздалегідь накопані ще в обідню пору, а в термосі, залита крутим кип’ятком, вже парилася жменя пшениці.

Це вже четверте літо поспіль ловлю я в Чорненькій, за Сохачами, і вважаю себе досить непоганим деснянським рибалкою, котрий майже ніколи не повертається додому з пустими руками. Я тепер остаточно зробив вибір між озерами та Десною на користь ріки. Раніше, ще до армії, велика риба ставала моєю здобиччю так само рідко, як нині я залишаюсь без неї. Мені вже жаль переводити чарівний літній ранок на те, щоб наловити десяток, два, чи й три озерного дріб’язку, бо хто ж суперечитиме: краще витягти одного півторакілограмового ляща, аніж півтора-два десятки озерних пліток чи окунів.

До того ж гарної риби в озерах меншає з кожним роком: повені, вже котрий рік поспіль, саме повені не вистачає Десні, її лукам та озерам, аби освіжитись, оновитись, забуяти новим життям від благодатного, життєдайного Духу Десни.

„Повені!” – благають озера, задихаючись і влітку, і зимою від гілок та листя, котрі, попадавши у воду, гниють, від чого озерна вода „зацвітає”, стає мутною, а дно, піщане чи суглинисте раніше, насичується чорним мулом, який забиває підводні джерела, що живлять озера чистою водою..

„Повені!!” – молять небо лугові трави: тимофіївка, лисохвіст, грястиця, тонконіг, котрі чахнуть від нестачі вологи, без отого поживного, з озер, чорного мулу. Те, що погано для озера – благодать для лугового різнотрав’я, з яким так щедро раніше ділилась мулом матінка-Десна.

„Повені!!!” – беззвучно, як і вся природа, волають риби. Без неї не зайти ним із низин Дніпра на нерест у Десну, не розкошувати в привітній деснянській воді; без неї вони не зможуть розселитися по озерах, занести в них свіжу кров, зайняти вивільнений життєвий простір.

Нема повені... В кращому разі хіба що по лугових видолинках розійдеться навесні деснянська вода. Та вона невзмозі почистити, як раніше, озера, дати справжню силу різнотрав’ю, аби трави знову, як раніше, вкрили у червні всю заплаву багатобарвним килимом, і полуденний східний вітер гнав би по ній високі хвилі, забиваючи рибалкам подих цілющим духмяним ароматом квітучого лугу.

І залишається рибалці, як і всьому живому в царстві Десни лише одна свята надія на наступну весну: „Дай, Боже, повені!”.

Чарівні наші озера до середини літа вже помалу заростають ряскою: і не тільки Карпівка, але і Вить біля Шостакового мосту; або що ще гірше – різаком, як Короп та Обижань.

А все ж, які вони красиві, наші озера! Всі до одного. Хоча і дуже рідко я тепер на них рибалю, але проїжджаючи мимо Виті, чи Острова, чи Старої Десни, не припиняю милуватися ними, їх синьою від перевернутого неба, водою, зеленим лататтям із розкиданими по ньому білими лілеями та жовтими глечиками; їх берегами, з ніжною, смарагдового кольору, травичкою на своїх схилах, порослих крислатими старими вербами, стрункими вільхами або білокорими березами. Хіба ж можна забути хвилюючий рух білого пір’яного поплавця у вікні між лататтям, легку вібрацію вудки під вагою здобичі і діамантову розсип бризок, коли із води вилітає смугастий лобуряка з яскраво-червоними плавцями?

Не забудеш ніколи. Та все ж Десна захопила мене у полон своїми дивами: красою своїх суворих круч і безтурботних плесів, таємничістю розкиданих у лузі дупластих верб, хитросплетінням рибальських стежок у її верболозах, чарами її берегів, що виблискують щирим золотом під промінням вранішнього сонця, загадковістю місячної стежки на нічній воді, – захопила і не відпускає. Але ж я й не пручаюсь, я радий бачити її вдень і вночі, за тихої погоди і коли вітер дме проти течії, здіймаючи високу хвилю, що з шумом хлюпає в берег, залишаючи по собі високі урізи. Я готовий сидіти на її берегах і в спеку, і в дощ, коли з кручі пливуть до води жовто-коричневі рівчачки рідкої глини, а ноги біля води в’язнуть у береговому мулі. Та й що мені той дощ, який рано чи пізно, але кінчається, якщо, це ж всім відомо, перед ним гарно клює риба, а коли він тихий та ріденький, то й під час нього. А як гарно на лузі після дощу, особливо, коли крізь хмари тут же проб’ється сонечко! Луг виблискує тоді мільйонами самоцвітних іскор, з листя тихо, мелодійно, спадають останні краплини дощу, повітря таке свіже та чисте, яким воно було, мабуть, лише в первозданнім раю. Словом, якщо і може бути рай на Землі, то він ось тут, на нашій Десні!

...Вставши з ліжка ще задовго до того, як надворі почне розвиднятися, я виходжу з хати. Хоча з даху та яблуні, котра росте біля порога, ще спадають краплини дощу, але біля хвіртки, під відкритим небом, на мене не впало жодної краплі. Мабуть, тільки-но скінчився тихий нічний дощик. Надворі ще темна глупа ніч, бо крізь суцільні хмари не видно ані місяця, ані зірок.

У цій пітьмі я сідаю на велосипед і рушаю; з часом очі вже призвичаюються до темряви і їхати стає легше, а вже на асфальтованих центральних вулицях, де світять ліхтарі, там я і зовсім перестаю відчувати будь-які незручності.
Мабуть через негоду собацюри з автопарку не вискакують до мене і чи не вперше за чотири роки я спокійно проїжджаю мимо. Світати починає лише коли я перетинаю Сохачі. Діставшись до місця, не поспішаю братись за вудки – темно ще настільки, що налаштувати їх все одно не вдасться.

За ці роки я змінив місце. Обзвичаївшись під кущем верболозу, я ще в перше літо почав шукати для себе „запасний аеродром” – ще одне місце, де можна було б ловити у разі, коли перше чимось не влаштовуватиме. Метрів за сімдесят чи сто нижче по течії круча особливо крута, бо тут, вдаряючись об берег, Десна вирила в глинистому дні чималу яму. Круча тут гола, на ній не росте ані деревце, ані кущик, оскільки ріка щороку ріже тут берег, вгинаючи берегову лінію та забираючи щоразу все, що на ній встигає вирости за попереднє літо. Якраз вище ями утворився невеликий шпилик – трикутний береговий виступ, від якого відбиває течія, закручуючи спочатку дрібні войки, котрі за кілька метрів зливаються в один великий, немов добра тарілка, вир. Ще далі течія круто повертає до берега, мандрує попід ним у протилежну сторону, утворюючи суводь – зворотну течію, аби потім, біля шпилика, знову злитися з дрібними войками.

Сидіти тут доводиться високо, щонайменше, сантиметрів на сімдесят вище води. Непросто було мені облаштувати собі місце на цій, майже прямовисній, кручі: видовбати східці, потім такий собі, досить просторий, припічок для сидіння, де окрім мене мали б вміститися ще й рюкзак, торбина з горохом та інший необхідний дріб’язок. Добряче довелось мені помучитись, аби на початку літа ввіткнути в тверду кручу біля урізу води дві довгі сошки для вудок: вчепившись за вбитий біля причілка кілочок та висячи над самою водою, я терпляче вштовхував-вкручував у неподатливе глеїсте дно сошки із жорсткої, негнучкої крушини.

Майже у кожній деснянській кручі є такі місця – якраз посередині вигнутого луком берега, там, де зосереджена головна сила ріки. Покласти на такому місці гатку неможливо, тому такі місця – нічиї. Оте моє дитяче переконання, що кожен справжній деснянський рибалка повинен мати свою гатку, відійшло, змінилось іншим: гатка – це добре, це серйозно, але вона прив’язує до себе, а справжній рибалка повинен вміти ловити рибу будь-де і за будь-яких умов. Виявляється, є й такі рибалки, котрі все життя ловлять лише на войках та обмутах, не облаштовуючи собі гаток.

Особисто мене це зараз цілком влаштовує: отут, на цьому обмуті, я щоліта ловлю десятки в’язів. Трапляються й лящі, але чомусь останні роки їх ловиться мало. Всім відомо, що лящ і в’язь не вживаються між собою і якщо перевага на боці одного, то іншого в цих місцях вже рідко вдається зустріти.
Років з десять-п’ятнадцять назад лящі панували у нас скрізь, але вже кілька літ поспіль навпаки, в’язі захопили життєвий простір, витіснивши лящів кудись вниз, або вгору по течії; співвідношення між ними встановилось десять до одного, або навіть і більше.

Як на мене, то жовте і до того ж, кістляве м’ясо в’язя програє за смаком лящевому, але на вудці в’язь дає рибалці більше задоволення своїм опором із сильними потяжками та невтомністю. Хоча і нині відчуття, що на іншому кінці волосіні твоєї вудки знаходиться сильний суперник, хвилює мене, проте руки мої вже не тремтять і серце не вискакує з грудей, навіть коли, – от невдача! – сходить дійсно велика риба. Та й прикрих таких моментів стає дедалі менше – що то значить досвід!

Намилувавшись у вранішніх сутінках улюбленим місцем, бо відомо ж, що чим більше рибалка впіймає риби на певному місці, тим красивішим воно йому видається, хоча до цього часу він міг навіть уваги на нього не звертати, я починаю, взявши до рук снасті, обережно спускатися розмоклою кручею до свого припічка. Раз-по-раз нога ковзаєтся на глині, тому, хоч трохи поспішивши, можна враз опинитися у воді разом із снастями та рюкзаком за плечима. Сіно, на якому я розкошував за сухої погоди, геть мокре, тому доводиться застелити його шматком старого домотканого половичка, завбачливо прихопленого (що то значить досвід) з дому.

Ну, а тепер, вмостившись, – по давно заведеному сценарію: перш за все привадити рибу, як кажуть у нас, „закришити місце”, потім підготувати підсаку, а вже в останню чергу – вудки.

Ранок видався похмурим та набурмосеним, немов ображена на щось дівчина; непривітним навіть без дощу, якимось сирим та ще і з легеньким вітерцем, що змушує мене час од часу ловити дрижака.

До шостої ранку ніхто не спромігся потурбувати моїх поплавців. Аж ось на початку сьомої горошину взяв семисотграмовий лящик. Ще років шість чи сім назад я з повагою назвав би його лящем, бо ж, як відомо, до шестисот грамів ваги наші рибалки ляща звуть підлящиком і лише коли він переросте цей рубіж, тільки тоді він заслужить собі поважне ім’я. Нині ж така здобич для мене ніяка не дивина. Тепер відразу після підсічки, по тому, як здобич чинить опір та гне вудку, я, навіть не бачачи її, відразу можу сказати, лящ це чи в’язь, та яка його вага: менше кілограма, десь кілограм, чи значно більша.
На цьому місці є у мене дві великі переваги: по-перше, чиста від кущів та дерев круча дозволяє почуватися вільно, бо здобич не зайде в корчі, волосінь в найбільш драматичнй момент не зачепиться раптово за корінь чи гілку, а по-друге, те що я сиджу досить високо над водою, полегшує мені виведення риби. Тож мій лящик не встиг і оговтатися від несподіванки, як без зайвого шуму опинився в підсаці, добре, що в неї така довга ручка.

Спасибі тобі, матінко-Десно за такий подарунок на День рибалки! Хоч і підвела сьогодні погода, не дасть юшку зварити, та все ж додому приїду вже не з пустими руками.

Отаке холодне сьогодні! Відчуваючи, що скоро і свято буде мені не в радість, витягаю з рюкзака целофановий плащик-накидку та кутаюся в нього. У целофана є одна суттєва нині перевага – його не продуває вітер, тож досить швидко я починаю потроху зігріватись. Вітерець час од часу брижить воду, інколи на її поверхню навіть падають рідкі дощові краплі – дощ зривається, зривається, ніяк не зірветься. Невже ж оце так і закінчиться моя сьогоднішня риболовля: сріблястим лящиком та моїми дрижаками? Чи не краще було б поспати вдома, в теплому ліжку? Ну якого біса було пхатись на Десну по такій погоді?

„Помиляєшся!” – буркнув, пустивши по воді дрібненькі кола, жовтий пінопластовий поплавець на моїй улюбленій правій вудці, та й зник під водою. Що то значить досвід – рука сама: „Р-раз!” Є!

Вудка гнеться, гінчик добре стримує ривки риби, яка прагне звільнитися за будь-яку ціну. В’язь. Менше кілограма. Навіть не виймаючи другу вудку, я досить швидко впоруюсь і з ним. Все-таки дуже зручно тягти рибу, коли ти знаходишся досить високо над водою. За кілька хвилин в’язь так само, як і попередня здобич, опиняється в підсаці.

Він приблизно такого ж розміру, як і лящ. Ну, це вже щось. Будемо сидіти далі. В повітрі якось одразу ж потеплішало і вітер неначе стих, не так вже дошкуляє, і навіть світліше стало. Теж мені рибалка, втікати надумав. Сиди! Ще не вечір. Щоб сьогодні та й не клювало! Ще ж лише сьома ранку, а в мене, як-не-як дві голови.

О, сусіди з’явились. Метрів за тридцять вище по течії два дядьки сіли рядочком на войку. В тому році течія підрізала берег таким чином, що утворилася суводь метрів з десять завдовжки. Я не дуже полюбляю ловити в таких місцях, бо неначе ловиш не на лівому, нашому, звичному для себе березі, а на правому, тож виходить трохи не з руки: течія прямує не справа наліво, а навпаки.

Відчувається, що дядьки за повсякденними клопотами рідко бувають на Десні. Мені навіть з мого місця видно, що вудки в них зроблені абияк, та й зберігались десь під стріхою, якщо не в курнику, бо березова деревина на них посіріла від негоди, а самі вони надто вже вигнуті, можливо, і не висіли, як годиться, на кілочках, а просто простояли весь свій вік обперті на стіну десь під хлівом. Дядьки, як на мене, занадто метушаться; не боячись розлякати рибу, досить голосно про щось розмовляють.

День сьогодні такий – рибальське свято. Мабуть, нашвидкоруч попоравшись, вибрались нарешті вперше за цей рік, аби хоч на якийсь час забути про нескінченні житейські проблеми, що їх у кожного селянина хоч греблю гати.
Хто з рибалок насмілиться навіть подумки посміятись над ними, та ще й у такий день?

Отак ми сидимо і час від часу позираємо в бік один одного: ну що там, у сусіда?

Нічого. „Немов у колодязі”, сказав би дядько Дмитро, батьків друг. Час від часу, не втрачаючи останньої надії, я кидаю у воду по два-три десятки горошин, але, здається, вони нікому не цікаві там, під водою. Ще й восьмої ранку нема, але поплавці завмерли, не подаючи жодних ознак життя, лише ритмічно погойдуючись на дрібненьких, здійнятих північно-західним вітерцем, хвильках.

Потеплішало і плащ став зайвим, я скинув його з плечей, аби не шелестів та не заважав. Напруга очікування послабла і увага, що до цього була повністю зосереджена на вудках, потроху перекидається на навколишній світ. Похмурого, неначе восени, дня і ріка видається похмурою: зелень на її берегах, не виграючи на сонці всіма відтінками зеленого, хоч і посвіжішала від дощів, але виглядає досить одноманітною. Лише трава на плесі протилежного берега, вмита дощем, здається, ще більше підросла і стала ніжно-зеленого, неначе навесні, кольору. Лугове птаство, не звертаючи уваги на прохолоду та дощ, котрий неначе висить-висить у повітрі та ніяк не зірветься, немов йому забракло з якоїсь причини рішучості, на всі голоси виспівує, щебече, дзвенить дзвоником, жебонить струмочком, виграє сопілочкою, заходиться флейтою і ще бозна-якими, природою щедро обдарованими, голосами; стрижі несамовито носяться в повітрі понад самою водою, без розбору хапаючи мошок та комарів, притиснутих негодою до самої води – життя буяє у всій своїй красі, радіючи дощу та короткому перепочинку від літньої спеки.

Я, відкинувшись трохи назад та зіпершись лівим ліктем на кручу, завчено, для годиться, підкидаю у воду ще трохи гороху і вирішую перевірити вудки аби, з такої нагоди, замінити на них горох на більш свіжий. І, ледве тільки змінивши положення тіла, я нахиляюсь до вудок, як раптом поплавець на все тій же, улюбленій моїй, правій вудці, що переловила мені найбільше риби, від того ставши назавжди трохи зігнутою, поплавець цей без будь-якого попередження пірнає на кілька сантиметрів вглиб і там завмирає, і цю його зупинку під водою мені згори добре видно.

Я підсікаю і ясно відчуваю, як гачок впирається у щось тверде та непорушне, котре від моєї підсічки не зрушило з місця ані на сантиметр. Перша думка, що промайнула в голові, була: „Корч! Де він тут взявся?!” Важке і нерухоме тримає мою вудку при самому дні, бо гінчик, як був у кількох сантиметрах від поверхні води, коли вудка ще лежала на сошках, так у тому ж положенні і залишається, лише бамбукове вудлище зігнулось майже півколом. Ого! Це так! Швидше ліву вудку на берег, аби не заважала!

Не розуміючи ще що до чого, я не наважуюсь ані послабити натяжку, ані потягнути сильніше, бо вудлище і так вже тихенько потріскує, волосінь у мене хоча й блакитний чехословацький „Silon”, але лише нуль дві десятих міліметра – так і дивись, що от-от лусне від непомірної напруги!

Раптом там, внизу, під водою, щось рушило з місця. Рушило не вниз по течії, як мав би рушити мандрівний корч; не від берега, як зазвичай рушають лящі, а вправо, – проти течії. Воно суне при самому дні і я ніяк не можу його спинити, лише подаю і подаю потроху вудку слідом за цим рухом, не зменшуючи сили натягнення волосіні. Коли я помічаю, що до крайньої межі, за якою вудку вже доведеться просто розпрямляти, зменшуючи тим самим силу її пружності, залишається зовсім небагато, то рішуче, різко, кладу вудлище до самої води, а потім ще й ледь не до половини занурюю його у воду, намагаючись тим самим зробити кут нахилу волосіні відносно свого суперника якомога гострішим, аби збільшити зусилля свого опору, бо наразі невідомо ще хто кому опирається. На мою радість це мені вдається. „Воно” зупинилось, а потім пішло по колу наліво, тобто, спочатку все далі від берега, і я змушений знову, скільки лише можна, піднімати вудку догори, ледь-ледь відриваючи при цьому гінчик від поверхні. Тим часом суперник суне собі, забираючи все лівіше та лівіше, вже вниз по течії і я повертаю вудлище вслід за ним, намагаючись тримати волосінь під якомога гострішим кутом до напрямку його руху, потім знову різко кладу вудлище на воду, тепер вже вправо від себе, знову занурюючи його, аби зупинити цю нестримну силу і на самій межі можливостей вудки це мені вдається. А „воно”, зупинившись, розвертається і знову, окреслюючи при самому дні широку дугу, пре тепер уже в зворотньому напрямку, вгору по течії.

„Що ж це втрапило на мій гачок, таке велике та сильне?! Лящ, який би великий не був, отакими широкими колами, при самому дні, не ходить; в’язь смикав би на всі боки, неначе пес, котрий хоче зірватись зі свого ланцюга. Чимось схоже на щуку, але вона давно вже перекусила б волосінь, до того ж, мала піднятися із дна хоча б у пів-води. Судак? З якого це дива він, до речі, як і щука, спокусився б на горох? Про сома я й думати не хочу...” – перебираю в голові, виходячи зі свого досвіду, всі можливі варіанти і продовжую губитися в здогадках.

А „воно”, між іншим, заходить вже на четверте коло. Одне радує: хоча міцності моєї вудки і не вистачає, аби підняти суперника догори та тут і роздивитися його, але й у нього забракло сил, щоб одразу ж порвати мої снасті. І ми продовжуємо на рівних змагатися: вже й п’яте, і шосте коло позаду, але „воно” як ходило по дну, так і продовжує ходити і я згадую дідове: „...я сюди, а воно туди.., я сю-ди, а во-но т-ту-ди-и!”

„Та що ж це таке? – мало не з розпачем думаю я: – Чи водяний, чи водолаз? Яка нечиста сила вчепилась на мою вудку?”

Вже щонайменше хвилин з десять триває наша боротьба без жодних видимих змін: я так само поводжу вудкою то справа наліво, то зліва направо і знову в протилежну сторону.

„Хоч би вже воно зірвалось, чи що... – промайнула несподівана думка. – Несила вже отак боротись, невідомо з ким...”

Аж ось я помічаю, що кола трохи поменшали, мені вже не потрібно опускати вудку у воду і гінчик піднявся над поверхнею майже на цілий метр. Як добре, що я сиджу так високо над водою і берег чистий, немає поряд ані гатки, ані дерев та кущів, інакше мені просто неможливо було б впоратися з таким супротивником. І рука вже стомилась від цієї боротьби в безперервній напрузі, а „воно” все ще не показало себе.

...Таки подається рибина і ходить вона вже десь у пів-води, а, можливо, і вище. Жоден лящ, чи в’язь, якого розміру та ваги вони не були б, не витримали і давно лягли б на бока, а тут... неначе сам невидимий Дух Десни змагається зі мною.

„Ну хто ж там, хай йому грець?!”. Десь після десятого, чи дванадцятого кола я начебто на одну мить і побачив чиюсь широку темну спину, але чи це насправді була риб’яча спина, чи, можливо, мені просто здалося, я вже й не доберу. Така за кольором спина може бути хіба що в щуки, але яка там щука... Вона давно вже „засвітилась” би своїм білим черевом.

...Ось нарешті, начебто щось зблиснуло темним, червоної міді з домішкою золота, боком... Ось рибина ( таки ж рибина!) десь за півметра від поверхні води, але ніяк не хоче лягти на бока, вперто ходить по півколу, хоча це півколо тепер більше нагадує не дуже круту дугу – рушити від берега у мого суперника вже не вистачає сил.

Аж раптом десь позаду я чую голос:
– Допомогти? Що воно таке?
„Дядьки”, – здогадуюсь я подумки і здавленим від зосередженості голосом ціджу крізь зуби:
– Не знаю...

Рука стомилась не на жарт, я вже й лівою підтримую вудку, а рибина тисне й тисне. Ось вона зупинилась трохи вище мене по течії, можливо сантиметрах в десяти-п’ятнадцяти від поверхні і, тиснучи всією масою свого тіла на волосінь, завмерла, не маючи більше сил зрушити з місця. Тепер я добре бачу її досить довге, прогонисте тіло з великим хвостовим плавцем, темною широкою спиною, тупою лобастою головою і весь гублюся в догадках.
А дядько тим часом, добра в своїх намірах душа, правицею взявши з кручі мою підсаку, дивом тримаючись на мокрій кручі, зіпершись лівою рукою на моє плече, мало не зіпхнувши при цьому мене у воду, просовує підсаку під моєю рукою і розмахується нею так, неначе зібрався загребти з поверхні води якомога більше неіснуючої ряски.

„З хвоста збирається брати!” – у відчаї блискавкою промайнула в моїй голові думка.

– Куди?! З хвоста не можна!! – мій голос такий сердитий та непривітний, що дядько на мить зупиняється. Тоді я, перехопивши вудку в ліву руку, комелем вперши її в глинистий причілок, правою забираю в дядька підсаку і, була-не-була! – вже без розбору нахабно зачерпую нею рибу з голови. Як не дивно, але мені це вдається і здобич таки опиняється в підсаці, зате підняти її, таку важку, над водою в мене просто не вистачає сил, тому доводиться, незважаючи на відчайдушне борсання рибини в сітці, тягти підсаку до себе волоком.

І від втоми, і від хвилювання руки мої тремтять, немов у якогось каліки чи алкоголіка і я, обперши обруч підсаки на коліна, а її глибоку сітку тримаючи між ними, роздивляюсь рибу, відчуваючи позаду схвильоване хекання вже двох дядьків, котрі просто дивом примостились на крутезній кручі одразу за моєю спиною і зазирають через моє плече.

Втративши надійну опору для свого такого надзвичайно сильного тіла, риба лежить зараз нерухомо, лише стомлено відкриває та закриває зяберні кришки, хапаючи ротом чуже середовище – згубне для неї повітря.

У неї міцне довге тіло, товста темна спина, а боки вкриті великою шорсткою на дотик лускою, темно-коричневою на спині, червоно-золотавою на боках і світло-піщаною на животі. Міцний та широкий сильний хвіст з заокругленим на кінцях плавцем, лобаста тупа голова теж широка, досить велика і на ній внизу... що це? – чотири вусики, два задні зовсім маленькі, а ближче до рота два більшенькі...

Невже... сазан?!

Сазан! Он же і на спинному плавцеві передній промінь весь, немов пилка чи гарпун, в зазубринах, тому ніяких сумнівів більше і бути не може – сазан!
– Сазан! – кажу я ошелешеним дядькам і в моїх грудях щось таке вибухає, від чого похмурий дощовий день враз засяяв всіма барвами, посвітлішав, немовби і хмар на небі немає, зсередини мене раптом сила якась почала рости і вже готова политися через край; якби не мій попередній рибальський вишкіл – хіба ж такого вдарив зараз гопака! Прямо отут, на припічку вдарив би!

Дива: вмить щезло тремтіння рук і, запустивши обидві в підсаку, я беру ними під зябра оцього неочікуваного красеня, раптову винагороду, відчуваю дику неміряну його силу, бачу, що гачок вчепився йому в самий куточок міцних м’ясистих губ, з пересторогою відчіпляю та прямо в підсаці, не наважуючись вийняти його звідти, засовую в рюкзак і лише там вивертаю із сітки.

Дядько, що намагався мені допомогти, підтримує краї рюкзака якомога вище, аби здобич, тепер вже здобич! – не змогла (з неї станеться!) вискочити звідти та чекає, доки я приберу підсаку, затягну зашморг і причіплю рюкзак на спеціально для цього вбитий в кручу кілочок.

Побувши біля мене чи то в зажурі, чи в оціпенінні від захоплення ще якусь хвилину, дядьки мовчки подалися до себе у відомій кожному рибалці надії, що зараз і в них неодмінно клюне щось велике та надзвичайно сильне.

Ейфорія!

Я раптом безмежно виріс у власних очах. З дитинства, з перших наших з батьком посиденьок у гатках Рокочівщини, була в мене заповітна, потаємна мрія – спіймати півпудового ляща, такого, як колись спіймав Толя Самойлович. З кожним роком я все більше розумів, що вона нездійсненна, бо навряд чи ще залишились у нашій Десні такі здоровенні лящі-патріархи, та все ж вона не згасла остаточно, ця мрія про змагання із сильною по-справжньому рибою, і от не тільки згадалась нині, але й здійснилась, нехай і не так, як мріялось колись.

Нехай не півпудовий лящ, зате сазан, якого в Десні ловили лише одиниці рибалок, нехай він і втроє чи, навіть, вчетверо менший від омріяного колись ляща, зате, гадаю, куди сильніший від нього. Я дивлюсь на свою улюблену вудку, таку зігнуту тепер, з поламаним колись, тут же, у цій кручі, але вилікуваним за давнім дідовим рецептом з допомогою гусячого пера, гінчиком, і все ще не розумію, як це мені вдалося з моєю, нехай і чехословацькою, але ж тонкою, зважаючи на силу моєї здобичі, волосінню впоратися з таким сазаном, та ще й на течії, котра, як відомо, щонайменше вдвічі додає рибі сили.

Молодець! Який я молодець! І коли саме мені так повезло – на День рибалки!
Я – майстер, авжеж, порівняно з отими дядьками, – майстер: зміг витягти отаку рибину на отаку тонку снасть! Он як вона борсається і штовхає мене в правого бока!

„Е-е-ге-ге-гей-й!” – я кричу на всю Десну, так, щоб почули всі, хто є зараз тут, на лузі, кричу, звісно, подумки, та емоції, заполонивши мене всього без винятку, б’ють через край; енергія, що народилася в моїх грудях, шукає собі виходу, аби на свободі вергати гори, ширяти вище хмар, утяти щось таке!...

Ейфорія!

Я знову закришую місце, закидаю вудки, та все це не я, це робить лише моє тіло; душа ж, розкрившись настіж, розправивши крила, вилетіла, і ген звідти, з височіні, вбирає в себе і Десну, і луг, і оце сіре небо над ним, – весь цей простір; і тепер все це – це я, я – це свято, первісне свято з пищиками, сопілками, стукачками та бубонами, я – це дикий первісний танок захвату, мисливського щастя, удачі: „Е-е-ге-гей-й!!”

Ейфорія!

Раз по раз торкаюсь я рукою свого рюкзака, аби крізь грубий брезент ще раз відчути сильне брускувате тіло сазана, аби ще раз переконатися, що це не сон. Дощ, котрий так довго висів над Десною, нарешті таки зірвався по-справжньому, хоча і дрібний, і не надто частий – такий собі, неначе в кінці вересня, після бабиного літа.

Але на початку липня він ще не здатен нагнати на рибалку тугу, тому я майже не звертаю на нього уваги і, накинувши знову на плечі свій плащик, вкривши його полою ще й рюкзак, намагаюся знову зосередитись на поплавцях.

Щось не сидиться мені на місці, енергія нуртує всередині мене і б’є через край. Я вже уявляю, як показуватиму вдома свої сьогоднішні трофеї та розповідатиму про них друзям.

Та дощ не припиняється, навіть стає частішим і це дає мені привід подумати про повернення додому. Розмоклі позаминулого дня лугові стежки, під дощем стануть надто важкими для мого велосипеда, тож потрібно, мабуть, доки не пізно, збиратися додому, аби не довелось до самих Сохачів тьопати по луговій грязюці пішки, ведучи свій транспорт у руках.

Хтозна, чи я шукаю лише причину, аби швидше опинитися вдома, чи дійсно, вже немає сенсу сидіти далі, бо й годинник показує пів-на-десяту, тож я все таки починаю збиратись: рішуче викидаю у Десну рештки гороху, котрий віялом вдарив по поверхні, аж, начебто, вода закипіла, складаю вудки, підсаку, і, взявши в одну руку рюкзак, а в іншу брезентовий чохол із снастями, обережно, намагаючись не підсковзнутись на мокрій глинистій кручі, дерусь східцями вгору.

Знявши з сідла завбачливо накинутий ще зранку шматок целофану, прив’язую вудки, закидаю на плечі важкий рюкзак (до чого ж тільки приємна оця вага за спиною!), з розгону сідаю на велосипед і – чосу по мокрому лугові! Ейфорія подвоїла, коли не потроїла мої сили: не надто розбираючи дороги, я мчу лгом; перед Сохачами, де дорога піднімається хай на невисоку, але доволі круту гору, таку собі межу між заплавою та селом, без зупинки долаю крутий підйом, що не завжди вдавалося мені навіть за сухої погоди, і ось вже лечу через безлюдне в дощ село.

Іншого, не цього разу, дощ, безперечно, мені дошкуляв би. Але нині я, здається, навіть не помічаю його. Дорога додому завжди коротша і долається швидше, але тепер я б’ю всі рекорди швидкості – мене несе неначе на крилах.

Доки я мчав, дощ потроху слабшав, а потім і взагалі майже припинився, а, можливо, у Коропі він весь цей час був просто ріденьким дощиком. Я прочинив хвіртку. Мама, мабуть, щойно повернулася з базару, бо була причепурена не по-домашньому. Загледівши мене, вона, як це зазвичай завжди робила в таких випадках, запитала:

– Ну що? Є риба ? Миску нести?
– Авжеж! – я б і хотів приховати переможну посмішку, задля більшого потім ефекту, проте це мені не вдалося.
– Велику? – теж з погано прихованою радістю допитується мама.
– Велику! – впевнено відповів я.
На наші голоси та брязкіт великої емальованої миски, що її діставала з комірчини мама, з хати вийшов батько.
– Ну що там? – і поглядом показав на мій рюкзак, котрий я, знявши з плечей, поставив на столик під нашим горіхом навпроти ганку.
– Вгадай – загадково мовивши, я розв’язав зашморг та витягнув полотняну торбину, батьком же на моє прохання колись і пошиту.
Він запустив руку до неї:
– Лящ, – і поклав ляща до миски.
Знову рукою до торбини.
– В’язь, – у його голосі тепер вже чути нотки задоволення.
Поряд, радо посміхаючись, стоїть мама; я аж напружуюсь в передчутті, що ось, зараз, почнеться мій тріумф.
– А це ж що? – батько не просто дістає – витягає з торбини важку рибину, мою гордість.
– Мабуть, головень! – чи то навмання, чи зопалу вигукує він, але тут йому на очі трапляються оті ж самі вусики і батькові очі загоряються молодим блиском:
– Сазан!!
– Ото ж бо! А ви мені вчора: „Не їдь, не їдь, погода не та...” День рибалки сьогодні!

Солодка мить тріумфу розтяглася на цілий день. Я кілька разів переповідав усі перипетії моєї боротьби із сазаном; ми їли його смаженого спочатку з картопляним пюре, а потім, ясна річ, і з холодцем; ми згадували з батьком безліч інших рибальських історій: словом, це був справжнісінький День рибалки – свято, що назавжди залишилось у моїй душі і час від часу зігріває її спогадами, що їх так явно, до найменших подробиць, зберегла моя пам’ять.
Було це одинадцятого липня вісімдесят другого року.

-----

Збираючи свою дитину в школу обов'язково подбайте про якісний і зручний рюкзак. Кожному з батьків слід звернути на це особливу увагу, адже від цього залежить здоров'я Вашої дитини. Великий асортимент шкільних рюкзаків представлено на сторінці g4066003-ryukzaki-rantsy-shkolnye. Тут, Ви обов'язково підберете такий, який найбільше відповідатиме Вашій дитині та її потребам.