Десна

У нашої Десни багато облич. Напровесні, під час льдоходу, коли навколо все стугонить і гримить, вона схожа на дику, необ’їжджену кобилицю, яка стає дибки, аби зірватися з припони та гайнути на волю. Весною, у повінь (ех, коли ж то вона була, остання повінь?...), вона вже немов цілий табун диких коней, що несуться лугом, не розбираючи дороги, а весняний холодний вітер полоще їхні гриви та хвости. Влітку вона нагадує юну красуню в українському вінку із живих квітів, у вишитій сорочці: веселу, безтурботну, пустотливу – будь-кого зведе з розуму своєю красою.

Юшка.

Деснянська юшка – страва неперевершено проста у своїй геніальності. Ця простота робить її річчю сакраментальною в деснянському світі, такою ж, як вудка або човен. Юшку, як страву, могли винайти лише рибалки, чоловіки – рибалки, саме ті, котрі жодного разу біля печі з горщиком та вилошником не стояли і ніяких законів приготування перших страв не те, що не знали, навіть – чути не чули.

Наші озера.

Справжній деснянський рибалка має свою гатку, ловить рибу на горох і час від часу ночує на Десні. Бо, по-перше, вважається, що добре „закришена” на ніч гатка вранці збере біля себе силу-силенну риби, по-друге, вдасться посидіти не тільки на вранішньому, а й на вечірньому кльові, по-третє, яка то ночівля на Десні без юшки, а це вже само по собі справжнє свято для рибалки і, нарешті, по-четверте, хто хоч раз переночує за гарної погоди на березі Десни, той оберемок сіна під зоряним небом теплої літньої ночі повік не проміняє на найзатишніше ліжко.

Тож як не відмовлявся батько від мого настирливого прохання заночувати на Десні просто неба, посилаючись то на свою зайнятість, то на негоду, але, врешті-решт він таки здався, бо я наголову розбив його захист його ж козирями: і вечірнім кльовом, і юшкою, і запашним сіном – всім отим, про що він так заманливо розповідав мені час од часу у свої вільні хвилини. Остаточно переконав я батька тим, що ночували на Десні вже і Коля Коток, і Сашко Помпа, а я неначе ...