Стрічка RSS Ми в Твіттері Ми в Facebook Ми В контакті На рибалку в google+


Вбита Тиша. Уривок з повісті "Одвічний Дух Десни"

Категорії:

Журавльове. Вбита Тиша.

...На сухій вершині високої верби, що стоїть, ледь похилившись, на самому краєчку деснянської кручі, сидить чималий хижий птах. Пір’я у нього світло-коричневе, а груди та живіт охристо-піщаного кольору. На фоні вербового стовбура з облупленою часом та негодою корою птаха майже не видно. Я й помітив його присутність зовсім випадково, боковим зором, лише тоді, як він раптово зірвався зі свого місця і, склавши крила, одразу ж увійшов у круте піке, падаючи на поверхню води. Над самою водою миттєво розкрив крила, виставив перед собою свої кігтясті лапи, шубовснув у воду, затримався на кілька секунд, а потім важко піднявся у повітря, тримаючи в пазурах чи не фунтову рибину.
Ух ти! Це ж хто такий? Не скопа, та значно більша і забарвлення, якщо не помиляюсь, має інше. Ні луні, ні яструби, здається, риби не ловлять, це не їхня їжа. Я не спеціаліст по хижим птахам, щоб отак запросто визначити, що це за птах. З тих, про котрих я хоча б щось чув, найбільше схожий на підорлика.
А птах тим часом усівся на облюбовану ним вершину і заходився снідати. Доки він там ворушиться, його ще можна помітити, а потім він знову зіллється із оголеним світло-піщаного кольору вербовим стовбуром і стане непомітним не тільки для риби, що надумає погуляти біля самої поверхні води, але й для мене, бо все ж таки відстань між нами чималенька – метрів сорок, або й п’ятдесят.
Так, не припиняє дивувати мене Журавльове! За чотири десятиліття, що я тут час від часу рибалю, хто тільки мені не зустрічався серед її хащів. Смішний єнот, котрий щось старанно полоскав у бурхливому потоці, що перетікав із Десни у Острів на початку червня. Видряче сімейство, яке кілька років підряд серед літа влаштовувало на кручі справжню гірку-ковзанку. Крижнів, які раптом із шумом та криком свічею здіймались у небо між лозових кущів. Дику козу, котра, причаївшись підпустила була мене кроків на десять, а потім, не витримавши, дременула геть через верболіз, налякавши мене раптовим гучним тріском сухих галузок. Ондатру, тхора і ласку-блискавку. Білу і сіру чапель. Красеня-журавля. Бобра біля Забоки: він так захопився підгризанням верби, що не помітив мого наближення і я, стоячи за деревом, хвилин із п’ять спостерігав за його роботою, аж доки він не звалив ту вербу.
Скільки риби було тут мною переловлено: лящів і в’язів на горох, судака на живця, щук – спінінгом на блешню, окунів і підустів, густірок, плоскирок, синців і хляпців, пліток і стовпчиків, чехонь і себелів, обох йоржів – бобира і носира...
За сорок років, що минули з того часу, як моя нога вперше ступила на цю кручу, Журавльове дуже змінилось. Дійсно знав, що казав покійний вже Василь Кирилович, коли пророчив нам на уроці географії, що незабаром Десна вкотре почне змінювати своє русло і рано чи пізно все ж таки піде у Острів, забравши таким чином добру половину кручі Журавльового. Щороку ріка наполегливо підмиває лівий берег все в одному й тому самому ж місці, безпомилково вибираючи найкоротший шлях до з’єднання з Островом – нині їй залишилось пройти якихось п’ять-сім метрів.
Жаль буде, коли це станеться – ті, що прийдуть за нами, вже ніколи не зможуть насолодитися під гарячим літнім сонцем терпкувато-гірким ароматом червоної лози, котрою колись, у дні моєї юності, поросла була більша половина тутешньої кручі: якраз від оцього вузенького перешийка і аж до плеса. І не зварять юшку на дровах з неї, які славляться тим, що дають у багатті дуже сильний жар. І не скупаються на плесі в Журавльовому, білий пісок з високого берега якого із легкістю посперечається з піском будь-якого морського пляжу. І ще багато чого не побачать, не взнають і не спробують нові покоління... Хтозна, що доведеться почути нам від них на свою адресу за всі наші „діяння”, але не похвалу, це точно.
Давно вже визначив я для себе, що у будь-якій кручі найпривабливішим місцем для деснянської риби є те, в якому ріка зосереджує всю свою силу і найбільш активно миє берег. От і зараз сиджу саме тут, де перешийок між Десною та Островом найвужчий. Так само, як і колись, сповзла навесні до води товста верба, похилилась над водою, хтось із рибалок її підпиляв, а Десна забрала з собою. Великий пень, що залишився від неї, своїм корінням утримує частину низенької кручі, відбиваючи течію від берега, та утворюючи за собою обмут майже без руху води.
Липневий ранок вступив у свої права. Пташиний спів, що невпинно наростав до сходу сонця, з його появою починає поволі спадати – лише найталановитіші, найпрофесійніші співаки продовжують свою хвалу Тому, Хто дає Життя. Їх спів лине звідусіль; він і досі, незбагненним для мене чином, лише відтіняє первозданну Тишу деснянського ранку, анітрохи не псуючи її.
Поплавець, що якось підозріло почав був себе поводити, ожив і повагом пішов під воду. Підсічка – є! Під водою щось добряче вперлось, а за кілька секунд потому – різкі і сильні поштовхи вниз по течії. Аж занадто різкі навіть для в’язя. Телескопічне вудлище пружинить, згинаючись все більше, аж раптом... волосінь повисає, воно розпрямляється – зійшла рибина. Це ж треба такому статись... Жаль, щось добряче було. Можливо в’язь, можливо – головень. Цього мені ще не доводилось ловити, він ще рідка здобич у наших краях, але ті, кому вже пощастило з ним позмагатись, якраз і розповідають про те, наскільки він моторний – швидший од в’язя.
Потрібно закришити – можливо, ще не все втрачено. Цілу жменю туди – до воя, нехай пасуться. Нову горошину на гачок і закинемо – отак! – якраз на те місце, де щойно взяв переможець.
...Спливають за водою хвилини очікування. Пів-на-шосту, сонечко піднялось над горизонтом і хоча звідси мені його за деревами не видно. але кущі верболозу на плесі протилежного берега вже виблискують під його променями своїми мокрими від вранішньої роси листочками.
В кручі, окрім мене, ще старий Федоренко примостився у своїй гатці якраз під здоровенним осокором, котрий також став жертвою Десни і похилившись, вже два роки з останніх сил тримається своїм корінням за берег, зависнувши у повітрі майже паралельно поверхні води.
Біля Забоки, на вході в Журавльове, стоїть намет і старенький автомобіль з київськими номерами, але самі мешканці намету ознак життя не подають: можливо проспали після вечірнього чаркування, а, можливо, поночі шкоду якусь робили і тепер відсипаються.
Тиша навколо. Лише інколи стиха бухикне старий рибалка, плюсне на бистрині, полюючи за комашиною, швидкий себелик, забубонять об воду півтора-два десятки горошин, котрі я час від часу підкидаю для принади, і знову завмирає все навкруги. Справа рибалки – чекати. Спокійно та впевнено, не розмінюючись на дріб’язкову здобич, не спокушаючись на пошук кращого місця, чекати отого, можливо, й одного-єдиного за весь ранок, але справжнього, Кльову, котрий одразу виправдає часом кількагодинне, майже непорушне, очікування. Вже давно немає в нашій Десні тієї кількості риби, що раніше, коли лящі могли взяти на дві вудки одночасно. Зараз, коли за моїми плечима кілька десятиліть деснянської школи і впевненість у тому, що рано чи пізно, але сьогодні, як і завжди, я не залишусь без риби, таке очікування не обтяжує і не набридає; головне – бути готовим у будь-який момент на всі сто відсотків використати шанс, котрий обов’язково подарує тобі матінка-Десна. Забути про все; залишивши десь там, ще перед лугом, свої нескінченні справи, турботи і страхи, спіймати потрібну хвилю: свій пульс і життєвий ритм налаштувати на ритм Природи, стати, хоча б на якийсь час, її невід’ємною частинкою, вбирати у себе побачене й почуте, відкрите лише тобі; укотре впустити до своєї душі животворний Дух Десни і повільно наповнюючи ним своє єство, відроджуватись, – а більше нічого і не потрібно людині, яка без спілкування із Природою не мислить свого існування.
Я потроху, час від часу, підкидаю у воду горох: підходьте вже, хлопці, снідати ж пора. Агов, де ви?!
Та „хлопці” поки що начебто і не проявляють своєї присутності. Лише інколи хтось злегенька торкнеться горошини на моєму гачку, поплавець пустить по поверхні одне-два легесеньких кола, або ледь помітно зануриться у воду і знову хвилинами нерухомо лежить на воді. Я виймаю вудку з води: горошина ціла-цілісінька, аж вилискує, але взявши її до рук та роздивившись зблизька, помічаю, що все ж таки її хтось намагався скуштувати, бо вона трохи стягнена з гачка – он, він відкритий більше, ніж потрібно. Хтось є там, під водою, от тільки апетит у нього сьогодні не дуже, навіть лінується як слід притиснути губами цілу горошину.
Ну, добре. Раз такі справи, вдамся до відомих хитрощів: почіплю на гачок переварену горошину. І вибравши у торбинці горошину з надтріснутою шкуринкою і маленькою западинкою на боці – свідченням втрати частини свого вмісту, обережно чіпляю насадку на гачок. Плавно, без різких рухів, щоб насадка не злетіла від струсу, закидаю вудку – смачного вам, хлопці!
Ледве тільки гачок з горошиною опускається на дно, а я встигаю прилаштувати вудлище на сошках, як поплавець вже йде під воду. Р-раз! Ага! Таки правий я був. Суперник ліниво, важко ворочається при самому дні – лящ...
Давно вже велика риба на гачку не викликає у мене хвилювання чи метушні. Але досвід та впевненість не применшують задоволення від змагання з рибою. І зігнуте дугою вудлище, котре тремтить від напруги, і волосінь, яка ріже воду, і тьмяний полиск лящевого боку під водою, і, головне, принципово безшумна, без жодного сплеску, боротьба, що закінчується моєю перемогою – все це приносить справжнє, можливо, і первісне ще, але непідробне задоволення добувальника: рід матиме право на існування. Як часто в житті чи не кожному чоловікові підсвідомо потрібен саме цей вид самоствердження – саме він піднімає мужчину на належний йому п’єдестал!
Вийнятий із підсаки лящ, опинившись у торбині, пошитій ще покійним батьком із шматка домотканого, бабиної роботи, конопляного полотна, ще якийсь час важко там повертається і штовхає мене під бока. І підсаці, і рюкзакові, і торбині вже по тридцять років, а полотну, з якого вона пошита, певно, і всі шістдесят. Лише бамбукові вудки я замінив на більш легкі телескопічні, з пластика, але і вони служать мені вже півтора десятиліття. Старі бамбукові заслужено відпочивають вдома у своєму чохлі.

...Мені подобаються старі добротні речі, які я зберігаю у себе; деяким з них десятки і десятки років, але вони, як мені здається, назавжди залишать у собі часточку душі свого колишнього господаря, що передалась до них із теплом рук, котрі їх виготовляли, ними користувались і їх полюбили: шевський інструмент діда, батькові рубанки, його молоток, садова лопата, мої рибальські снасті та столярні інструменти... Нині у світі звідкись з’явилась нова пошесть: робити все благеньким, ненадійним, нетривалим. Речі-одноденки заполонили життя: купив, покористувався, не встигнув навіть звикнути, як воно вже зламалось – викинув. Купив нове, ще нетриваліше, покористувався – викинув. Не встиг полюбити – викинув. Не встиг присохнути до речі душею, відполірувати її своїми долонями – викинув. Це така нова філософія життя, вигадана демагогами перш за все задля виправдання власної неспроможності зробити якісну річ, але на цьому ж ще й збагатитись. Кажуть, що так краще для всіх: більше купуємо – всім більше роботи. Але коли нема нічого довговічного, тоді і цінностей немає. Речі перетворюються на сміття, сплачені за нього гроші – також. І людські довготривалі відносини вже не в ціні: потоваришували, бо в якийсь момент так було вигідно, потім полаялись, розбіглись – пусте! Потреба зникла – і відносин немає...
У старших класах школи я подружився з Володею Бурдовим. Дружили, доки навчався в технікумі, листувалися під час служби в армії, а потім зв’язки обірвалися. Знову зустрілися на тридцятиріччі по закінченні школи. Немолоді, маже сиві, а душа соловейком тьохнула, зраділа. Немовби й не було за плечима розлуки у чверть століття!
... Жовтень. Перекриваю будинок металочерепицею, поспішаю, бо зима ж на носі. Помічник захворів, тому справа майже на місці стоїть – скоро полудень, а я лише другий листок припасовую: ані тобі підтримати, ані притиснути. На минулі вихідні, за дві сотні кілометрів, приїздив допомагати Володя, справжній друг, не з тієї породи людей, що нині – „Ти мені, я – тобі!”. Тоді сам напросився, але ж не станеш щотижня зловживати дружбою, якщо тебе з другом розділяє така відстань.
Товчусь, товчусь – не виходить і все тут, навіть моє терпіння не допомагає. Коли це чую:
– Зачекай, я зараз піднімусь до тебе, – знайомий голос друга звучить для мене як грім серед ясного неба!
– Як ти тут опинився?! – і дивуюсь, і радію, а головне – від щастя в грудях тісно! Бо зовсім же не у тім річ, що тепер робота піде, а в тім, що оце і є справжня дружба! Чи ж багато хто може похвалитися таким другом?
Потім уже від дружини взнав, що Володя зателефонував ще вранці і коли почув, що я без помічника залишився, попросив Галю нічого мені не казати, покинув усі свої нагальні справи, сів за кермо і за три години вже був на підмозі. Хтось із сучасних зараз же порахує, що це і невигідно, і нераціонально, і взагалі – хто ж тепер так робить! Жаль мені вас, оцих... Обділені ви життям, коли не маєте таких друзів і не знаєте, що то воно є – справжня чоловіча дружба!
От саме тому я і люблю старі, добротні речі: вони для мене – неначе друзі на все життя – надійні і безвідмовні.

Тиша і спокій панують у Журавльовому. Не хочеться навіть вірити, що десь в іншому місці мчать автомобілі, із шумом прокидаються мегаполіси і ядучі дими підіймаються в небо, отруюючи весь довколишній, колись такий прекрасний, світ.
А тут – первозданна Тиша: суцільна, непорушна, споконвічна. Звуки, котрими живе ріка, лише віддзеркалюються у цій Тиші, не завдаючи їй жодної шкоди. Простенькі мелодії щигликів, трясогузок, синичок, очеретянок на Десні лише відбиваються в Тиші, як у дзеркалі: ці звуки існують тут самі по собі, Тиша – сама по собі.
Скинеться раптом на середині Десни велика риба, луною рознесуться над водою виляски, великі кола розійдуться по поверхні і знову запанує вона, Тиша. Не сталося б цього – і ти не зрозумів би, не оцінив Тишу. Тиша на Десні і тиша в приміщенні – вони різні. У приміщенні тиша – пустка, там тиша – Ніщо, від неї лише дзвенить у вухах, там вона гола, неприродна. Тиша на Десні – жива, ніжна, як цвіт ожини, як запах ранкової свіжості біля води, як колір неба навколо вранішньої зорі перед сходом Сонця. Її можна побачити, навіть відчути: вона м’яка, оксамитова на дотик, але дуже вразлива. Як не дивно прозвучить це для жителя гамірного, безцеремонного мегаполіса, вона тут – основа і запорука нового Життя. Тиша ця ранньої весни, з льодоходом, народжується із зимової білої Німоти, яка є Початок і Кінець, і знову Початок, і в неї ж вона повертається зимовими ночами, коли мороз сковує Десну крижаним панцирем. Волею Творця, котра сама по собі і є життєдайний Дух, – у оцій великій Тиші, в таїні незбагненного народжується навесні, а влітку та восени набирається сил, нове Життя, і триває так одвіку і довіку.
Споглядання Тиші... Привілей. Розкіш, майже недоступна сучасній людині: час, коли ти можеш повністю зосередитися у собі самому, коли твоя зовнішня оболонка вже не нагадує сталеві обладунки і пропускає у серце, осередок твоєї душі, той самий безмежний животворний Дух, безмірно малою часточкою якого вона і є.
Відчуй, налаштуйся на Тишу, розчинись у ній – і ти вже частка навколишнього світу, ти повернувся, мов блудний син, до свого порога. Уповільнюються подих і серцебиття, спокій та вмиротворення опановують душу. По дзеркалу свідомості, не збурюючи її, водомірками снують думки, забулись дріб’язкові негаразди, відійшли вбік житейські тривоги, відсіялось все несуттєве: ось воно – щастя!

Десна – чи не останній, доживаючий прихисток української волі, вже майже примарний, але ще такий, що може дати уявлення про те, якою була колись наша природа: колись – до навали страшного за своїми наслідками „прогресу”.
Неперевершені у своїй красі перші години нового дня, коли, з одного боку, починають прокидатися і беруться до своїх щоденних справ денні мешканці ріки, а з другого – ще не вдалися до відпочинку нічні. Спостережливій та небайдужій до природи людині, навіть з її послаблими під впливом цивілізації органами почуттів, у ці години інколи вдається зазирнути за ту штучну завісу, котрою вона сама себе відгородила від навколишнього світу.
Щось з’явилося раптом у полі мого зору трохи вище по течії, щось виділяється на фоні тьм’яного дзеркала води, що так поважно та величаво плине повз мене. Повільно, так, аби й на мить не залишити свої поплавці без контролю, повертаю голову вправо, щоб можна було глянути, що ж там таке несе із собою деснянська вода, і бачу на її поверхні, в кількох метрах від берега, щось майже чорне та округле, немов невеличкий м’яч... Що ж то воно таке? Ще й вилискує, неначе мокра шерсть – собака десь втонув, чи що... Доки думки мої ліниво ворушаться у голові, „м’ячик” поволі підпливає ближче і я помічаю на ньому спочатку щось схоже на маленькі округлі вушка, а потім вже й чорну, блискучу намистинку живого ока. Бобер!!
– Клац! Брязь! – металевий звук, хоч і віддалений відстанню у дві сотні метрів, лунко рознісся над Десною і голова вмить щезла під водою, лише маленьке коло розійшлося трохи по поверхні, та й те швидко пропало поміж войками.
„Прокинулись!..” – з гіркотою через зіпсоване видовище подумалось про киян, чий автомобіль видніється вище по течії.
– „Х-хе-е-е-й!! Є-а-а-а!! Сет зе димонс фрі-і!!!” – сотня децибел, немов вибух бомби, зненацька вдарила по вухах, накрила чадом все Журавльове, миттєво розірвавши в клоччя споконвічну Тишу: гітара дворучним мечем скаженого ритму сікла без розбору направо і наліво, а інша, басовито вторячи їй своїм левиним риком, з-за плеча навідліг рубала Десну хард-роковою сокирою ката і барабани гуркотіли, немов десять громів Армагеддону.
– Армагеддон – лише питання часу!!! – волав далі Слуга диявола, отруївши, здалось мені, своєю какофонією не лише повітря, а й воду, і кущі, і дерева.
Мабуть, якби вони навіть пожбурили в ріку вибухівку і то це не стало б для мене більшою несподіванкою, ніж такий обвал чужорідного, з якихось інших вимірів налетілого, гуркоту, брязкоту, мертвого металевого ритму, що вмить все заполонив і вщент зруйнував гармонію навколишнього світу.
Немов зненацька, в хвилину щастя, тебе, повного спокою і душевної рівноваги, раптом в одну мить перенесло невідомою силою в металообробний цех з десятком працюючих штампувальних верстатів...
Неначе в тарілку з твоєю улюбленою стравою, здійнявши бризки, незрозуміло звідки впала купа брудних іржавих цвяхів...
Ошелешений, я якийсь час не можу навіть подумки вимовити бодай слово.
Вперше в моєму житті ранок на Десні, який так гарно почався, в одну мить виявився безнадійно зіпсованим. Пекельні гуркіт і какофонія тривають і мені ніяк не вдається зібрати докупи власні думки.

...Покалічила цивілізація Людину. То тепер оце називається у них „культурно відпочити на природі”?
Щось не вкладається у моїй голові: приїхати за дві з половиною сотні кілометрів, покинувши задушливе, багатолюдне, шумне місто, де на твої очі, вуха, шкіру, мозок, на всі твої п’ять органів почуттів давить, тисне чуже людській природі штучне, непривітне, байдуже до твоїх проблем середовище і тут, серед Тиші, якої підсвідомо так прагло твоє єство, серед пташиного співу, серед зелені дерев та кущів, біля чистої, незакутої в бетон, незабрудненої міськими стоками води, раптом власноруч утворити те ж саме пекло, від якого так хотів втекти.
Їхали шукати Тишу, а знайшовши, тут же її і вбили... „Армагеддон – лише питання часу”?! Нехай би вже рок, але щось інше, не оце сатанинське, не таке оглушливе. Чи це Знак?
Не розумію. Можливе хіба лише одне пояснення: ти не втік від пекла і ніколи вже не втечеш, бо воно пустило коріння в твоїй душі. Вона міцно обплутана ним, а ти навіть не здогадуєшся про це. Ладен битися об заклад: без цього „музичного супроводу” ти вже просто не можеш жити – ні в дорозі у своєму авто, ні в тісній київській квартирі, можливо, що й на роботі. І телевізор у тебе не вимикається, варто лише переступити рідний тобі міський поріг. Він у твоїй сім’ї як фон: його не завжди дивляться, не завжди слухають, але варто вимкнути, одразу ж всі стрепенуться – щось не так, чогось не вистачає. Людина примудрилась засмітити не лише землю, але й воду, не лише повітря, але й тишу...
„– Постій, – кажу я собі, – а згадай-но, хто колись захоплювався „Deep Purple” та „Nazareth”? А „Pink Floуd”? Ти просто став старий...
– Е-е, ні, неправда... – моє роздвоєне „Я” починає затятий спір: – Я не любив „Kiss” – бр-р-р!! – жах... І ніколи не слухав рок отут, біля води!
– Просто випадок не трапився...
– Нічого подібного! Всьому своє місце. Ну не поєднується рок із природою! Він і з’явився як наслідок втрати людиною свого зв’язку із живим навколишнім світом, як прояв неживої культури бездушних мегаполісів. І, врешті-решт, я переріс це... Хіба може хтось дорікнути мені, що я „підсів” на наркотик звуку?
– ...
– Отож-бо! Всьому свій час і своє місце. Здається, що живучи у кам’яних нетрях, людина тим більше мала б цінувати Красу і Тишу. Це було б зрозуміло! ”
Не захоплюватись, не любити, не розуміти і не знати природу, Матір-Природу... Не лише це дивує мене в людях. По-справжньому дивує, без зверхності, без пихи... Найбільше дивує, що для багатьох просто не існує поняття краси, як такої.
Людина має п’ять відомих органів почуттів плюс таємниче і загадкове шосте – інтуїцію. А потрібно було би додати сюди ще й сьоме почуття – почуття краси. Хтось має знати, скільки у світі незрячих, скільки позбавлених слуху чи здатності розмовляти. Але скільки нездатних сприймати красу, і не тільки природи, – не скаже ніхто. А їх, скалічених, найбільше серед людей. Саме вони і завдають природі найбільшої шкоди. Що є причиною їх каліцтва? А хто ж те знає? – один Господь...
„Яке тобі діло до них? На колір та смак...”
Знаю. Проте, річ у тім, що вони взагалі не бачать краси, не бачать її так само, як дальтонік не бачить кольорів.
„Краса врятує світ”... Але ж, Федоре Михайловичу, як багато стає нині серед нас байдужих до будь-яких її проявів. Хіба ж врятує вона світ, коли її навіть не помічають?
Ще двісті(!) століть назад, отут, на берегах Десни, вище по течії, під Мезином, жили люди. І їхній рід мав власний оркестр із духових та ударних інструментів. Вже тоді їм потрібна була музика – слів, коли співає душа, їм уже не вистачало. Хто від самого початку надихав людину на створення краси? Матінка-природа. У неї вчилась вона гармонії – тієї Гармонії рівноваги, на котрій побудований увесь наш світ. Що тоді було для людини взірцем краси? Схід сонця, спів солов’я, місячне сяйво, сніжинка – все, що її оточувало, сама природа.
Це тривало двадцять тисячоліть! Хоча грек Протагор і заявив колись усьому світові, що людина – мірило всіх речей, проте мірилом краси для Людини завжди була Природа. Крім якихось останніх ста років. Що є мірилом для новітнього мистецтва? Не Природа – це точно. Людина? Можливо... Споглядаючи, слухаючи деякі витвори цього „мистецтва”, хочеться сказати: але ж і душа нині у Людини, хай йому грець... Нічого не залишилося від Природи у цій душі.
Фідій, Мікеланджело чи Айвазовський – що сказали б вони, побачивши сучасні „шедеври”: інсталяції із сміття чи абстрактний живопис?
Нині панують у нашому житті люди, у яких втрачене, зовсім відсутнє почуття краси. Вони особливі. На природу вони поглядають лише під одним кутом зору – що ще можна отримати тут просто так, безоплатно і не витрачаючи зусиль? Для них існує лише одна краса – грошових знаків.
Це вони спотворили красу Славутича своїми греблями, згубивши його велич і волелюбний дух.
Наймогутніші з них забудували дніпровські береги Києва своїми хатками і тепер, користуючись владою, щовесни творять злочин, скидаючи з водосховищ Дніпра велетенські об’єми води з однією лише метою: запобігти деснянській повені та зберегти своє майно, гублячи при цьому безліч риби і не дозволяючи нашій Десні очистити, оживити та підтримати свою заплаву. Незаконне існування власної хатки – пилинки на обличчі Землі – вони ставлять вище від благополуччя Ріки, котра, на відміну від копійчаної вартості усих отих хаток, власної вартості, як такої, взагалі не має, бо Безцінна.
Квінтесенція урбанізованого гомоцентризму!
Найслабші приїздять на водойму і, не втрачаючи нагоди, починають прямо біля води мити свої автомобілі – заощаджують копійку чи бережуть чистоту власної садиби?
„Скніти” над вудками – не для цих людей. Простіше, веселіше і результативніше кинути у воду вибухівку. Скільки часу економиться! І якщо ці навряд чи вважатимуть себе рибалками – їм це просто ні до чого, радше вони себе бандитами назвуть, то ті, що ставлять кілометри сіток-плутанок, або вибивають водойми електровудками – ті, стукнувши себе в груди кулаком, впевнено казатимуть: „Я – рибалка!”...
Чи в лузі, біля води, чи у лісі, вони поводять себе як чужинці з іншої планети: зарозуміло, нахабно, безцеремонно. Певно, в цей час вони самі собі здаються бувалими, тертими та сміливими, мало не першопрохідцями. Але варто більшості з них залишитись дійсно сам на сам із Природою – пропадуть ні за цапову душу без переваг своєї цивілізації. Пропадуть через те, що чужі, що непоєднувані ніяким чином із Природою, котра їхнім прабатькам була колись матір’ю, а для них стала лише чужою коморою із дармовим добром.
„Армагеддон – лише питання часу”?! Мені раптом приходить на згадку проповідь, почута у далекому дитинстві від баби Явдохи: „про чотирьох вершників на конях і про сім ангелів з трубами, і про зірку, що впаде з неба, від якої у всіх ріках та колодязях вода стане гіркою і люди вмиратимуть від тієї води, і про сарану, в залізо заковану, і про якихось птиць із залізними носами, що літатимуть у повітрі”...

Не раз і не два доводилось спостерігати мені у лісі чи на Десні поведінку людей, що втратили свій зв’язок із матір’ю-Природою. Одних це гнітило, навіть серед нашої лагідної природи вони почувалися незахищеними, неприкаяними, майже загубленими: навколо все незвичне, підозріле – хтозна, що від нього очікувати, – швидше за все якогось нападу, а, головне, – відсутні звичні зручності, навіть асфальту немає. Іншим здавалося, що в такому випадку доречною буде власна упереджена агресія і вони самі починали діяти як ґвалтівники. Бачив я і зовсім байдужих до природи людей, котрих навіть пошук грибів у лісі не цікавив аніскілечки, а перебування на Десні здавалося їм марною тратою свого дорогоцінного часу.
І хіба ж це одні лише мешканці міст? Та серед жителів сіл і селищ, як не дивно це для мене, їх не менше! Для таких людей увесь світ лише чорно-білий, все міряється на один копил: „є мені від цього користь – користі немає”.
Неподалік від Сохачів, вище Речища, майже на кілометр простягнувся чудовий, один із багатьох наших, деснянський плес із чистим білим піском і пологим, порослим червоним верболозом та ожиною, берегом. Кращого місця для відпочинку годі й шукати. Завітали якось ми туди удвох із дружиною, аби скупатись та засмагнути і перше захоплення швидко змінилось на гіркоту: купи пластикових пляшок, пакетів та скляної горілчаної тари валялись по кущах. Мухи, оси... Вже й тут цивілізація залишила свій слід – не лише купами сміття у верболозі, але й гнійними виразками у душах тих, хто це зробив: „Зібрати після себе сміття і відвезти – а яка мені з того користь буде? Ніякої, лише час свій втрачу!”
„Армагеддон – лише питання часу”?!

Гірко на душі. Гірко від усвідомлення того, наскільки вразлива Природа: ось, будь ласка, тому доказ – достатньо двох автомобільних динаміків, аби полишити цілий кілометр деснянського русла його невід’ємної складової – тиші. Спитай у кого хочеш: що є незаймана природа? Кожен, хто здатний думати, скаже коротко: свіже повітря, невитоптана трава, чиста вода і тиша. Якщо нема хоч одного чогось із цієї четвірки, то про яку незайманість можна говорити? Чи виникне тоді хоч у когось бажання захоплюватися такою вищербленою красою, або розповідати про неї іншим? Я сиджу, бездумно впершись поглядом у свої поплавці, і все ніяк не можу зосередитись.
Ревище, убивця Тиші, дратує, тому коли поплавець раптово іде під воду, я реагую на це не так, як завжди: підсічка виходить і занадто сильною, і занадто різкою, але головне – запізнілою. Волосінь з гачком аж вилітає із води, – от, чорт! Гарний був кльов – горошину зняло, мов би її і не було.
Вже просто по інерції я підкидаю у воду трохи гороху, чіпляю на гачок чергову горошину, закидаю вудку – задля чого? Сам не знаю – хіба що за звичкою... Задоволення щезло так само безслідно, як щез бобер, як зник невідомо коли підорлик і я вже починаю замислюватись над тим, куди і мені подалі втекти, аби лиш мої вуха не чули оцих пекельних ревів.

...Аж ось вони нарешті припинились. Чи це хтось із киян у такий спосіб будив решту своїх, чи акумулятор бережуть, але стихло так само раптово, як і почалось. Проте пошматована, перелякана Тиша повернулась не одразу. Спочатку залягла мертва Німота і лише згодом, неначе крізь вату цієї німоти, мій уражений слух почав відчувати повернення живої деснянської Тиші, яка сама себе латала тоненькими ниточками пташиного співу та сплесками себелиних зграйок, що віялом втікають від переслідувань судака на бистрині трохи нижче того місця, де сиджу я.
Зіпсований настрій дається взнаки. Ревище неначе перервало ниточки мого зв’язку з Десною і я все ніяк не можу взяти себе в руки, відновити внутрішню рівновагу. Навіть півдесятка густірок, що їх таки вдалося мені зловити за якусь годину після настання Тиші – ще не свідчення того, що зараз ми з Десною знову єдині. У цьому я і себе відчуваю винним: ледь настала тиша, забринів у кишені мій мобільний. Телепень! Ну навіщо було брати оцю цяцьку з собою? Хіба не маю я права на власну, лише мені одному належну, дещицю вільного часу, якщо навіть тут, у Журавльовому, мушу так недоречно, так безглуздо, відчужено по відношенню до Десни, до Тиші бубоніти, вирішуючи робочі питання, неначе спілкуватись із якимось потойбічним, далеко не найкращим із світів?

...А з глибин пам’яті раптом починають спливати напівзабуті спогади шкільних років, коли все було не так, все було краще, куди чистіше, справжніше, живіше: і Журавльове, і луг, і озера... Згадалася раптом Коваленчиха і та наша улюблена купальня із білим крупним піском, із чистою прозорою водою – як там вона? Оце поглянути б на неї: чи змінилась вона за той тривалий час – це ж скільки ? – здається, тридцять п’ять чи шість років, як я востаннє там був...
Мати Божа! Стільки часу спливло за водою – вважай, півжиття людського... Я ж так добре, виявляється, пам’ятаю всі ті дитячі ще, по суті, відчуття свіжості та бадьорості юного тіла після довгого купання, дотик гарячого сипучого піску і те, як брали на п’явку окуні поряд із друзями, що бовтались у воді – так, неначе це було не те що три роки, – три місяці назад! А тут – третина століття...
Щось таке сталося із моєю душею – неначе проситься полинути туди: до Коваленчихи, до Філонового бродка, в дитинство. Проситься так несміливо, ненав’язливо: „Поїхали.., подивишся, як вона там, ти ж не раз уже поривався це зробити. Невже і цього разу не знайдеш часу?”
Я починаю складати снасті і за десяток хвилин вже йду до Забоки. Кияни стьобають спінінгами ріку, хоча у нас о цій порі ще не заведено полювати на хижака – у нас на спінінг починають ловити ближче до осені. Ну що я їм скажу про вбивство ними Тиші? Покрутять пальцем біля скроні. Такі речі людина або розуміє сама, або не зрозуміє ніколи і нізащо.
Завівши автомобіль, рушаю. Автомобіль... Ще п’ять років назад на Десну їздив винятково на велосипеді, а це і сам підпав під загальний вплив. Лише піддавшись своїй слабкості, зрозумів: хіба ж можна порівняти відчуття від Лугу, коли ти їдеш по ньому на велосипеді, з тим, що відчуваєш у автомобілі? Якраз в автомобілі ти нічого і не відчуваєш, у цьому і полягає вся різниця.
Як розібратись по суті, то велосипед – чи не найкращий засіб пересування, вигаданий людством. На жаль, лише тоді, коли не брати в розрахунок те, що у виготовленні велосипеда задіяні і металургія, і хімія, і машинобудування. Одне втішає – при користуванні повітря не забруднює. Ну і, звісно, педалі потрібно крутити, а це лише на користь господареві.
Сидячи на велосипеді, ти бачиш значно далі, ніж із кабіни легковика. Ніщо не заважає тобі вертіти на всі боки головою, чути всі звуки, котрими повниться луг, пити настояне на лугових ароматах повітря: густе та цілюще, аж п’янке, – посеред літа, сухе і витончено духмяне – в пору бабиного літа, м’яке та соковите – під час осінніх туманів.
Їдучи на велосипеді лугом, ти розчиняєшся у ньому одразу ж, як тільки скотишся з якої-небудь коропської гори прямо у його зелене безмежжя. Маючи за транспорт велосипед, рибалці куди легше стати на Десні своїм, аніж тоді, коли він приторохтить туди геть чисто відрізаним від навколишнього світу у своєму металевому ящику під назвою автомобіль.
У цьому світі за все доводиться платити. Не хочеш крутити педалі, лінуєшся? Плати відчуттями, плати тишею, плати ароматами. Справжнім, не віртуальним, життям плати!
Повільно долаючи неглибокі, але круті вибалки, залишивши зправа Станки, а далі вже рівним лугом мимо Старої Десни, мимо Коржового я потрапляю в початок Рокочівщини. Колись у цьому місці направо від деснянської кручі відходила вузенька стежка, що вела до Філонового бродка. Давно вже її не стало, заросла, і сліду від неї не залишилось. У Рокочівщину рибалки тепер рідко навідуються. Та й транспорт давно вже не той – мало хто нині пересувається лугом на велосипеді, а важкою технікою, автомобілем чи хоча б і мотоциклом, Філонового бродка не переїдеш. Тому і заросла стежка. Хотілося б подивитись, який він нині, бродок, та нехай вже – дістанусь Коваленчихи, а там до нього теж недалеко, бо русло Коваленчихи якраз через бродок з’єднується із руслом Коропа.
І я рушаю далі, вгору по течії, до биринської кручі, а звідти – на Лису гору і вже з неї мимо Виті, переїхавши Шостаків місток, одразу ж звертаю направо, неначе рухаюсь по велетенському колу. Луг весь виїжджений автомобілями вздовж і впоперек: ніде нема їм тепер перепони – справжніх повеней не було кілька десятиліть, тому луг сухий, їдь куди хочеш...
Їду навмання – жодного разу не доводилось користуватись цією протореною дорогою, але добре орієнтуючись на рідному лузі, знаю, що напрямок мною вибраний вірно. Пусто тут. Луг, вкритий кротовинами, порослий негустою чахлою травичкою, має вигляд мало не плачевний. За чверть століття, що минули без життєдайної повені, він давно вже не викликає того щирого захвату, який раніше був у кожного, хто бачив наш Луг.
Я ж любив його всім серцем і любитиму, хай яким би він не був, і сподіватимусь на повінь, як сподіваюсь кожної весни в примарній надії на його відродження і віритиму, віритиму...
Ну ось, здається, Коваленчиха – хвилькою зігнуте русло, ріденька смужка дерев вздовж протилежного берега... Тільки чому ж це раптом русло обривається? Саме тут мала б бути наша колишня хлоп’яча купальня... І білого піску по схилу немає... Невже я помилився? Але ж ніякого іншого озера тут і бути не може!
Та ні, це Коваленчиха – жодних сумнівів. Ось же та частина озера із глибокою ямою, як нам колись казали – у вісім метрів завглибшки, на дні якої, начебто, лежить німецький збитий літак. А купальня наша – висохла чи що?!
Я спускаюсь високим пологим схилом тепер вже не до води – лише на дно вибалка і з недовірою дивлюсь на чорну, перемішану коров’ячими ратицями, майже висохлу грязюку на його дні.
Де ж пісок?! Де той білий-білісінький крупний пісок, про який я, пишаючись, розповідав моїм друзям в далеких краях, такий пісок, якого на морі ще добре пошукати треба? Де він?!
Присівши, я беру в долоню це чорне, як ніч, багно і починаю розтирати його між пальцями. Наполовину воно складається із глею, в’язкого, масткого, з неприємним запахом гниття, але наполовину – із крупних піщинок. Отже, все вірно – Коваленчиха... Проти минулих часів рівень води впав щонайменше на метр. Відсутність повеней перетворила піщане дно на чорний мул, бо рештки рослиності, що десятиліттями гнили у воді, навесні не вимивались, не зносились повінню на рівнину лук, не ставали поживою, добривами для конюшини, буркуна, тимофіївки, чини, грястиці, тонконога і ще безлічі інших лучних трав. Вони лише отруювали собою воду озера, замулювали його дно...
Я стою, розгублено позираючи на всі боки – можливо, я помилився? Як би хотілося мені зараз помилятися! Але ж ні. Всього лише тридцять п’ять років назад на цьому самому місці було нешироке, проте з чистою прозорою водою і білим піщаним дном, русло озера, було гамірно, весело і клювали окуні – отут, де нині вимішане коровами багно, клювали окуні! Хто з молодших повірить у це?!
В зажурі минає чимало хвилин, перш, ніж я все-таки починаю підніматись схилом нагору, потім зупиняюсь на середині підйому і уламком вільхової гілки, що випадково потрапила на очі, берусь копирсатись у землі, розриваючи коріння цикорію, деревію та хвощу. І лише десь на глибині своєї четверті натрапляю на омріяний той білий пісок.
Коваленчиха... Світлий дитячий спогад, втоптаний нині у чорне багно ратицями бездушної, байдужої до природної краси, нездатної це оцінити, беперспективної цивілізації. Як мені жити тепер, усвідомлюючи, що я більше ніколи не побачу її і не покажу онукам, і ті не зможуть вчитись тут плавати так, як вчились свого часу ми з друзями... Як?!
Навіщо мені їхати кілька сот метрів уперед, до того місця, де був колись Філонів бродок? Побачити те ж саме? Отримати ще один удар?
...Розвернувши автомобіль, із невимовно важким каменем на душі, я їду додому, а перед очима стоїть напівживий луг і чорна багнюка, а вуха терзає сталевий гуркіт важкого року і мені здається часом, що попереду віднині – одна лиш безвихідь.
Не тільки для мене одного – для нас усіх...