Стрічка RSS Ми в Твіттері Ми в Facebook Ми В контакті На рибалку в google+

Уривок з повісті "Одвічний Дух Десни"

Категорії:

Всі знають: є кухня українська, є польська, німецька чи японська. Але чи чули ви про традиційну чернігівську, київську чи якогось іншого населеного пункту кухню, що існує не лише в кулінарних книжках? Таку кухню, яка б налічувала не одну чи дві, а хоча б десяток страв, котрі навряд чи де ще ви зможете скуштувати і котрі люблять, вміють готувати і з задоволенням готують чи не в кожній сім’ї. До цього ще слід додати, що страви ці не новомодні, а дійшли до нас щонайменше через сотні років.
Київ – надто велике місто, мегаполіс, столиця, скажете ви. З’їхався до нього люд зі всієї країни і кожен із своїми звичаями та традиціями. Отож-бо й воно! Через це я вам і кажу, що місто має бути таких розмірів, аби його традиції століттями купи тримались і були дійсно традиціями та звичаями для всіх його жителів.
Ніде не доводилось мені куштувати таких котлет, як у Коропі – пухких, духмяних, ніжних на смак, без жодної крихти хліба, бо готуючи їх, господиня не жалкує покласти до свинячого фаршу ще таку ж кількість яловичного, та вбити туди кілька курячих яєць, домашніх, із жовтком, помаранчевим, неначе сонце, що сідає ввечері за Десну, вбити з тим, аби добре перемішаний фарш, як слід посолений та вміру поперчений, тримався в котлеті купи, а потім, обкачавши у муці і залишки її обтрусивши, до хрусткої золотисто-коричневої шкориночки обсмажить ці витвори свого кулінарного мистецтва, а потім ще заллє їх власним соком і протушкує як слід. І тоді овальна, величенька – з дитячу долоньку завбільшки та й завтовшки сантиметрів зо два, коропська котлета, подана до столу чи то з картопляним пюре-товканицею, чи з гречаною кашею, а то й з домашньою локшиною, одразу викликає непідробний захват у того, хто вперше в житті її спробував. Та врахуйте ще те, що тепер, на превеликий жаль, мало хто м’ясо на котлети не меле на м’ясорубці, а січе. Спробували б ви котлети із січеного м’яса! О-о-о! Боже ж мій, та в мене від однієї лише згадки про той смак вже повен рот слини!
Як у кожній справжній повноцінній традиційній кухні, у нас багато сезонних страв. Щороку, бувало, лиш тільки зійде повінь, зазеленіє на лузі травичка, поміж неї виткнеться перший молодесенький весняний щавлик, а на грядці підніметься молода зелена цибулька, одразу ж для господині настає пора варити зелений борщ. Що, невже ви ніколи не куштували зеленого борщу? Е-е-е, це нікуди не годиться!
Дорослий рибалка, той і сам додому молодого лугового щавлю на такий борщ привезе скільки потрібно, а вже ж нам, дітлахам, давалося окреме завдання принести його з пастовника чи лугу і те завдання, в передчутті смачного обіду, завжди виконувалось із великою охотою. Вариться зелений борщ на м’ясному бульйоні з кісткою і краще на яловичині. Потрібно лише щоб м’ясо варилось довгенько, не менше двох годин та й економити на його кількості не годиться. Як м’ясо добре вже увариться, тоді кладуть до каструлі, чи горщика, картоплю та перебраний і добре перемитий щавіль. Головне – вгадати із кількістю щавлю. Покладете мало – буде ні на що не схоже, багато – видасться комусь занадто кислим. Вільно покладеного, не придавленого, щавлю потрібно хіба що трохи менше, ніж оце зараз води у вашій каструлі з бульйоном. Вважатимемо, що вийшло у вас як треба. Варите до готовності картоплі, але щоб і щавіль не розварився на мотлох. Наостанок бажано б заправити такий борщ потовченим у ковганці старим салом, та це вже, знаєте, коли зовсім по традиції. Можна і звичайним. Ну, звісно, посолимо, додамо трішки перцю горошком та лаврового листу в міру. Здавалось би, що борщ вже й готовий, але це ще не борщ, а півборщу. Отаке вариво якось із гордістю запропонували мені в одному чернігівському ресторані, назвавши щавелевим борщем. Налаштувавшись поласувати, я був жорстоко розчарований – не те! Казна-що...
А весь „секрет” зеленого борщу ось у чому. На цей час має бути у вас кілька зварених вкруту яєць і боронь вас, Боже, від магазинних – лише домашні, з отим жовтком, що кольором нагадує вечірнє сонце над горизонтом!
Далі берете десяток пірець молодої цибульки, кухонним ножиком на дощечці кришите її дрібненькими кільцями і розкладаєте по ще пустих тарілках. Тоді берете кам’яну сіль, не виварену, а саме кам’яну, посипаєте нею покришену цибульку і дерев’яним товкачиком товчете цибульку. Добре товчете, від душі, так, щоб вона як слід розм’якла і сік пустила. Далі чистите яйця і дрібненько, як ото на ваш улюблений „Олів’є”, кришите. Десь так з розрахунку одне на тарілку. І в кожну тарілку – по добрій ложці сметани. А тоді вже нарізаєте чорний чи сірий хліб, ополоником розливаєте по тарілках борщ, не забуваючи при цьому про м’ясо, берете до рук ложки – і от вам зелений борщ!
Не поспішайте, смакуйте, звикайте, а як вже розпробуєте – тоді сьорбайте. Еге ж, саме сьорбайте, сьорбайте забувши про етикет, бо тільки тоді й розкриється для вас весь неперевершений букет ароматів та смаків цієї страви. Плямкати – це нікуди не годиться, а сьорбати – просто необхідно. Смачного!
Ви що, гадаєте це вже і все? Вся коропська кухня?
За першою молодою травичкою забуяє справжнє весняне свято нового життя, на зміну весні прийде літо, почнеться петрівський піст, а з ним – спека. Тоді коропські господині готують пісний борщ із сушеними грушами. Можливо ви й здивуєтесь, але для того щоб повністю розкрилась вся потаємна суть цієї страви, борщ має настоятись хоча б дві, а краще – три доби. І тоді, виморившись на сонці, десь уже в обід чи надвечір, зайшовши в коропську дерев’яну прохолодну хату, сядемо за стіл, на якому вже розставлені тарілки з холодним, щойно внесеним із погреба оцим пісним борщем, в якому немає звичних ані м’яса, ані риби, лише овочі, квасоля та сушені торішні груші, котрі за той час, що страва настоювалась, розбухли, пом’якли, віддали борщеві свій неповторний смак та аромат, сядемо та візьмемо до рук ложки.
Рятівна, втихомирююча, але і підбадьорлива водночас прохолода хати, холодний борщ, страва легка, якраз під спеку, з трохи незвичним для новачка, але, виявляється, таким приємним смаком, коли до традиційних для коропського борщу цукрового буряка, капусти та квасолі додається ще і смак солодкої груші, котра якраз і є тією родзинкою, що робить цю страву ледь не святковою, – все це проганяє з тіла зайвий жар, одразу ж додає сил і тоді втома відступає, а за якихось десять чи двадцять хвилин і зовсім зникає. Хто ж той давній кухар, що першим допетрав покласти в борщ сушені груші? Час поглинув його ім’я, проте віддамо йому, а скоріше, їй, невідомій господині, належну шану: із вдячністю в серці висьорбаємо пісний холодний коропський борщ та й попросимо ще добавки.
За два тижні до Петра достигає на коропських грядках листовий салат, а це означає, що підходить час холодцю. Коропський холодець – це не те, що ви подумали, бо те зветься „захолод”, а холодець – це такий собі холодник, ще одна пісна літня страва із смаженою рибою. Мабуть, найближче до нашого холодцю стоїть російська окрошка, проте, куди їй, традиційно міській страві із сумнівного походження хлібним квасом чи кефіром та бозна з чого зробленою ковбасою до нашого холодцю!
Готується холодець на власноручно, заздалегідь, ще ранньої весни, приготовленому березовому квасі. Ще з весни в погребі кожної справжньої коропської господині, а у нас окрім справжніх, інших і немає, стоїть, чекає свого часу цей квас. Зробити його неважко і якщо опустити деякі подробиці, що їх свято береже кожна хазяєчка, то все зводиться до того, що у свіжий березовий сік, перелитий в скляні посудини, додають добре підсмажену, до горілого, шкоринку чорного житнього хліба. Від тієї шкоринки сік починає бродити і за кілька тижнів набуває напівпрозорого сивуватого відтінку та стає схожим на той самогон, котрий можна було побачити в радянських фільмах. На смак цей, уже не сік, а квас, стає кислим та дуже різким. Ото в такому стані він і перебуває все літо у холодному льосі, нетерпляче чекаючи свого виходу на авансцену літнього коропського кулінарного театру.
Перший у цьому році холодець! Приводом для його приготування може бути лише свіжа, щойно спіймана риба. Це може бути будь-яка риба, проте червоний карась чи лин смакують краще, ніж плітка або густірка, але заслужено неперевершеним у цій справі може бути лише півторакілограмовий деснянський лящ. Порізаний вузенькими, в два – два з половиною пальці завширшки, шматками, як слід посолений, бо рибу краще пересолити, ніж недосолити, обкачаний у муці, надлишок якої необхідно відразу ж обтрусити зі шматка, обсмажений з усіх боків на помірному вогні до золотаво-коричневого кольору, лящ має полежати після смаження, аби прохолонути.
А тим часом смажиться картопля, порізана тоненькими довгими брусочками – соломкою. Смажиться до утворення хрусткої шкоринки і теж витримується, аби прохолола. Далі листовий салат, перебраний та перемитий, шинкується дрібно, як ото щавіль до зеленого борщу. Свіжі огірки нарізаються теж дрібною соломкою, а за ними – зелена цибулька та молодий часничок теж дрібненько та ще й товчуться потім. Оця вся зелень акуратно перемішується разом з охололою смаженою картоплею прямо в приготованій для цього чималій каструлі ї заливається процідженим через марлю холоднющим березовим квасом.
Тепер залишається додати в кожну тарілку зварене вкруту та подрібнене, від домашньої курки, яйце, повну ложку, або й дві, сметани та й поставити все це на стіл перед гостями, а поряд – ще й велику тарелю зі шматками смаженого ляща з отією, знаєте, золотистого кольору, шкірочкою, що аж світяться проти сонця риб’ячим жиром.
Якби ж то вам вдалося хоч раз у житті скуштувати цієї страви в літню спеку! Куснули лящевого смаженого боку, а зверху – ложку різкого холодцю та сірого чи чорного хлібця і – зубками, зубками...
М-м-м! – ото і все, що вдається почути від наших гостей, коли вони дірвуться до холодцю.
Літо помалу переходить в осінь і як ото вже підростуть молоді курочки та півники, то підходить час курячого супу з домашньою локшиною. Подумаєш, скажете ви, суп з куркою... Е-е-е, шановні, так з домашньою ж локшиною!!
Зроблена мамою локшина їздила зі мною і в Конотоп, і в Москву, і скрізь дивувались, хто її куштував: чому ж вона така смачна, що магазинну чи якогось іншого походження, поряд і близько поставити не можна. Запитував я в мами про це і неодмінно чув одне:
– Яєць потрібно не жаліти на це і не магазинних, а домашніх; тісто треба вміти зачинити і вимісити як слід – ото і все!
Але за цими простими словами відчувалась її гордість і прихована зверхність над тими кухарями, котрі, економлячи на складових, намагаються з казна-чого цукерку зробити. Мабуть, ще чимало було і інших секретів, та я про них не знаю напевне. Бачив лише багато разів, як на нашому широкому обідньому столі мама розкочувала довгою качалкою тісто в круглі, великі, як сонце, коржі. Виходили вони в неї на всю ширину столу і, розкачавши їх до потрібної, в один-два міліметри товщини, потрусивши з обох сторін мукою, аби тісто не приставало до рук, мама вправно знімала їх зі столу та перекладала на застелене чистим білим простирадлом, ліжко, де вони й лежали, підсихаючи до потрібного стану.
Коли ж вони підсихали настільки, що от-от мали б ламатись на згині, вона переносила їх по одному на стіл, де згортала кожен у трубочку на зразок рулета і потім цей „рулет” гострим ножем кришила на локшину. Далі вже локшина підсихала на столі до готовності та пересипалась у полотняні торбинки.
Курячий суп із потрохами, з домашньою локшиною, та ще й із печі, та вперше в сезоні – хто куштував, той неодмінно і язика ковтав! Але не лише в суп іде домашня локшина, а відварена, вона, щонайменше, складе гідну конкуренцію італійській пасті і як гарнір до других страв – котлет, смаженої птиці чи свининки – завжди є прикрасою святкового столу.
Що там не кажіть, а тісто – то велика справа. Не інакше, як сам Творець передав людям ці втаємничені знання щодо приготуваня тіста. Тісто живе; саме тому хліб – річ свята. Далеко не кожен зможе одухотворити, оживити звичайне борошно, котре було колись зерном, маленькою колисочкою, скарбничкою, носієм нового життя; не змусити, а любов’ю своїх рук, чистими помислами та щирістю серця надихнути всі складові тіста стати тим, що викликає у нас незмінно захват та шану на щоденному і святковому столах.
Велика справа – тісто! Локшина само собою, а неперевершені коропські пироги? Оті, що ними ще баба Калачиха торгувала? З маком, з яблуками, капустою та сиром. Не великі, але й не маленькі, з витриманими, віками перевіреними пропорціями по висоті, ширині та довжині, з найкращої муки, в яку без жалю додано скільки треба і дріжджів, і домашніх яєць, і цукру; з вимішаного, як слід тіста, котре і підійшло саме так, як треба, і в коржики було розкатане майстерно; підготовлена завчасно начинка покладена щедро, без економії і від душі; зліплені за старовинною модою з двома прорізаними в коржику вушками, одне з яких потім було протягнене в інше так, що немов би бантик утворився зверху пирога, пензликом із кількох зв’язаних між собою пір’їн змащені зверху збитим яйцем із цукром задля красивої та блискучої світло-коричневої шкоринки, вчасно поставлені на чималому протовні в як слід протоплену піч на те місце на черіні, де найрівномірніше надходить з усіх боків жар і вийняті саме в ту мить, коли треба, не раніше і не пізніше, пироги стоять на протовні, немов стрій солдат: плече до плеча, рівненькі, засмаглі, всі в однакових мундирах-одностроях; жаркий їх аромат заполонив за одну лише мить всю хату і вже сама собою покотилась у вас слина...
Незабутня, на все життя вкарбована в пам’ять жива картина – із кольорами, ба, навіть запахами, до найменших дрібниць і деталей, з відчуттям того святкового настрою... Закриєш очі – ось же вони, переді мною, навіть протягнена вперед рука відчуває їх жар...
Скаштувати нашого, щойно з печі, пирога – вже свято, а з холодним молоком, – то і взагалі... бенкет на святі!
Неперевершеною ж ніким вершиною коропської випічки є паски. Не осучаснені, звісно, приземкуваті та облиті цукровою глазуррю з якимись новомодними штучками, а стародавні – високі та стрункі, з хрестом, віночком чи пташкою-голубом на коричневій лискучій засмаглій маківці, найрізноманітніших розмірів: від майже відерної до такої, як двохсотграмовий стакан завбільшки, випечені не в алюмінієвій каструльці, а в гончарем майстерно зроблених і в горні випалених глиняних пасочницях.
Мамині паски незмінно викликали непідробний захват не лише своїм виглядом та смаком, але й тим, що не черствіючи могли простояти два тижні! Саме так: я не помилився і не перебільшив – два тижні, не черствіючи. Де б не доводилось мені смакувати інших пасок – хоч українських, хоч російських, – всі вони і близько не стояли біля рідних, з Коропа.
Зазвичай мама замішувала, зачиняла, як у нас кажуть, тісто для пасок у трьохвідерній емальованій каструлі в добре натопленій хаті, щедро, від душі, але в строго визначеній віковим родинним досвідом, пропорції вбиваючи туди домашні яйця та додаючи вершкове масло у такій кількості, що в якихось інших краях це видалось би надмірною тратою, потім ретельно та довго місила. Далі, закутавши каструлю в теплі старі ватяні ковдри, давала йому піднятись до половини каструлі і знову, вдруге, місила. Потім тісто розділялось на окремі колобки і розмір кожного з них визначався величиною змащеної вершковим маслом, призначеної йому пасочниці: тісто, що піднімалось вже в пасочниці, ні за яких обставин не повинно було перевалитись через краї форми, лише тільки злегка піднятись над нею. Після того, як тісто підходило вдруге, вже в пасочниці, тоді, із залишеного спеціально для цього тіста, виліплювались прикраси – хрест, гілочка чи голуб і накладались на маківку паски, що вже піднялась над своєю формою. Пір’яним пензликом верх паски обмазувався яйцем із цукром, аби в печі паска набула красивого та блискучого вигляду. Потім паски дуже обережно ставились у заздалегідь, спеціальним чином саме для цього витоплену піч.
Із самого початку цього священнодійства у хаті не можна було ані бігати, ані боронь, Боже, грюкати дверима, навіть голосно розмовляти, бо тісто могло просто „впасти”, звівши нанівець усю справу.
Не приведи, Господи, щоб у якоїсь господині, тим паче, в літах, паски вийшли гіршими, ніж минулого року – це вже трагедія.
– Не вийшли в мене паски цього року, мабуть, не доживу до наступного Великодня. – засмучена та сумна ще довго потому бідкається вона.
Та ось настає той момент, коли паски виймаються з печі. „Вдались чи не вдались?!” – завмирає від хвилювання жінка.
– Вдались, слава Богу!
Як трохи прохолонуть – виймаються з пасочниць та розставляються на столі: великі, менші, маленькі та зовсім малесенькі: із засмаглими в міру боками, лискучими коричневими, прикрашеними хрестами маківками і дух від пасок, смачнючий, аж слина тече, розпливається по хаті в синіх сутінках чисточетвергового вечора...
Паска відносно свого розміру легка. Розріжеш коропську паску – вона жовта-прежовта всередині, ну, десь от як бісквіт ще радянського виробництва, якщо хтось пам’ятає, тільки тісто того бісквіту було важке та глевке, а в паски – легке, повітряне, пухнасте, рівномірне по всьому своєму об’єму і це без всяких там модних нині розпушувачів, які лише псують тісто, а винятково через гармонійно підібране співвідношення складових тіста, та як слід вимішане тісто, та майстерність господині, та часточку вкладеної нею у свій витвір душі. Мастерність у тому і полягає, щоб довести тісто саме до такого стану, коли воно набере у себе максимально можливу кількість повітря, зберігши при цьому рівномірність консистенції.
Духм’яна, солодка, м’яка, мов пух, коропська паска. Нічого кращого з випічки їсти мені не доводилось і саме тому не соромно мені ані за коропську кухню, ані за моїх землячок-господинь. Хвала вам!
Можна було б ще довго розповідати про коропське кухарство.
Про налисники з сиром або яблуками, тушковані в сметані. Куди там до них вашим сучасним убогим „блінчикам”! Не один гість, ум’явши, не в силах вчасно зупинитись, десяток налисників, починав мучитись від переїдання.
– Бідненький, – казала господиня, – я ж Вас не примушувала ото стільки їсти, лише догодити Вам хотіла... Та Ви й не перший... Ось випийте „Мезиму”, воно полегшає.
Про бабку-шарлотку із сухарів коропського нарізного батона, вимочених у молоці та запечених із тертими яблуками.
Про рисову бабку на молоці та домашніх яйцях.
Про сирну бабку з родзинками... Та це ж лише те, що ось нині мені в душу запало. А мої земляки багато чого ще розкажуть вам про нашу кухню.
Можливо, хтось заперечить мені: теж, мовляв, секрет... Як стільки яєць та м’яса, та риби брати – будь-хто шедевр зготує!
Еге ж! От тільки одне питання: чому ж не бере? Сам вам і відповім: бо традиції немає.
Традиційна коропська кухня формувалась десятками, сотнями літ. В її історії знайшли свій відбиток і достаток коропських, і не лише купецьких, але й ремісницьких, сімей, і філософія справжнього ремісництва, основана на принципі „Якість, моя гордість, – понад усе!”, і коропська гостинність, як риса місцевого характеру, і, врешті-решт, почуття певної зверхності над рештою світу, котра звикла економити на тому, що у нас є ознакою гідності. За багато років все це і сплавилось у феномен нашої кухні.
Приїздіть у Короп. Найкраще – в останню суботу липня, коли в місті вирує Миколаївський ярмарок. Безпосередньо на місці ви взнаєте і історію виникнення цього ярмарку і історію його відродження. Погуляєте нашим чудовим містечком, поярмаркуєте. І обов’язково потоваришуйте з коропцями.
Запросите їх до свого мегаполіса, аби вразити дивами цивілізації і, гадаю, вони не відмовляться, бо потрібно ж людині час від часу рушати зі свого насидженого не лише роками власного життя, а й життя попередніх поколінь, місця, аби зайвий раз переконатись: „Та ні, що там не кажи, а краще нашого Коропа та нашої Десни, та Лугу, та Лісу не було, нема і не буде!”.
І вже як отримаєте запрошення на візит-відповідь – не баріться, аби встигнути-таки скуштувати нашого холодцю.
Отож, сидите ви в гостинній коропській хаті, а на столі перед вами чого тільки нема: і власноруч зібрані господарем та замариновані білі грибочки, і велика, по вінця повна, тарілка зеленого холодцю, і смажений шматками деснянський лящ, і домашня ковбаска, і кров’яночка, і ще бозна-що, чого ви, певно, ніколи в житті не лише не куштували, а й не підозрювали, що воно існує, а в кухні ще щось шкварчить і такі звідти линуть аромати, що вам вже просто несила терпіти, так би взяли та й рвонули туди, ну, просто так, з цікавості: та що ж воно, в біса, може ото так смачно пахнути?!
Наберіться терпіння. Он господар запітнілу „Хортицю” вже – буль-буль-буль – розливає по чарочках.
І хазяєчка прискочила з кухні:
– Ну, за ваш приїзд дорогі гості!
Пішла-а холодненька! Х-х-у-у!
А тепер виделкою грибочка – тиць! І він, ніжний, гладенький, із своїм ні з чим не зрівнянним смаком пестить, полірує та загладжує слід, пропечений „Хортицею” у вашій гортані і вже готує гарну стежинку для наступної веселенької. А ви зверху на грибочок тепер ще домашньої ковбаски з її густим м’ясним духом, з ароматом часничку та перчику...
О-о-о!
А кров’яночки? Спеціально розігрітої, запашної, зі світлими шматочками сала: „Боже ж мій, що це за смак!”
Чарки знову повні і господар кличе:
– Вип’ємо за нашу зустріч! Ну, і до холодцю пора!
Нарешті!
– Х-ху-у! – видихнули з притиском повітря і навздогін: – А-а-х-х!
Тепер ближче до себе велику тарілку з холодцем, під ліву руку – меншу тарілку з лящем, а скибку сірого, буханцем, коропського хліба покладіть біля правої руки, а в руку – ложку...
Стоп!
Ось тепер на двадцять хвилин забудьмо про умовності етикету, в ліву руку берімо золотистий лящевий бік, в праву – скибку хліба, і з живота, отам, де світиться на сонці майже прозора від жиру риб’яча плоть – кусь! Відчули смак справжньої деснянської риби? Отож-бо! Тепер – хліба, і взявши ложку, – одразу холодцю. Ну? Як вам поєднання? Смакуйте, смакуйте. Ложкою трішки самого кваску з тарілки... І ще рибки... І ложку холодцю. Хлібця.
Пішов процес! І сьорбайте, сьорбайте! Не соромтесь, тут всі свої, а головне, лише так ви зможете пізнати всі тонкощі, всі нюанси, всі аромати, всі смаки і післясмаки цієї страви.
Можливо, попервах вам цей процес здаватиметься занадто громіздким, та це лише доти, доки ви не навчитесь шиденько вправлятися з рибою. Погляньте лише, як спритно приймаюча сторона шматок за шматком поїдає ляща з холодцем вприкуску, не забуваючи при цьому і про хліб, ще й веде невимушену бесіду та якимось незрозумілим чином встигає завбачливо витягати риб’ячі кістки.
Не поспішайте у своєму бажанні не відстати від коропців. Все одно не вдасться, а от риб’яча кістка у вашому горлі може опинитися запросто. Цю страву все одно швидко не їдять, а якщо врахувати, що постійно то риби не вистачає, аби свій холодець доїсти і доводиться брати ще один шматок, то холодцю, аби рибу доїсти і тоді холодець підливається, то, ясна річ, що процес поїдання добряче розтягується в часі.
– Хух! – нарешті ваша тарілка пуста. А це що несуть? Котлети!
– Це оті ваші смачнющі котлети? З локшиною?! Домашня?!!
– Їжте, їжте, не соромтесь.
– Ой, та я вже не можу...
– Ну, тоді за любов!! – піднімає чарку господар.
Хіба ж можна відмовитись випити за любов?
– За любов!
Знайшлось-таки місце для котлети. І ще для одної...
– А ось налиснички з сиром. До чаю. Не бійтесь Ви! Чайок гарячий – розсуропить...
Ото так у нас з гостями. Ви ж, головне, не переїдайте. Бо тут вам і „гортанобєсіє” і „чревоугодіє” – спокуса на спокусі і суцільний гріх. А що робити?!
Не соромтесь виявляти своє захоплення. Всеодно ним ви нікого тут не здивуєте. Приїздив колись у гості весь Радянський Союз і в захваті лише губами плямкав: „О-о-о!”.
Приїздять нині італійці, німці, англійці, шведи, американці, японці, котрі об’їздили весь світ, і теж тільки й чуєш: „О-о-о!”
Питають у Лео Мацуі:
– Ну, як Вам Київ?
Легенька посмішка торкає губи японця і зневажливий помах рукою промовляє красномовніше будь-яких слів: мовляв, чи ж мало я тих столиць повидав?
– А Короп?
Чоловік піднімає підборіддя догори, обличчя в повазі стає серйозним і одразу ж великий палець правої руки вгору:
– О-о-о-о! Короп – він справжній!
Отож бо!
Вранці ж наступного дня, ледь посіріє, рушайте на Десну. Наполегливо раджу – велосипедом. Через Плавучий міст, мимо Виті, через Лису гору, – прямісінько в Бирин.
Туман над Карпівкою, свіжість нічного ще лугу, вранішня зоря в небі правіше Лисої гори, густий аромат соснового лісу, рясна роса на високій траві, строкаті лугові пташки злітають перед вами із стежки і раптом враз – півколом вигнута широка смуга ріки.
Десна!
На світ благословилось. Первозданна Тиша над землею, лише спів пташок, що кожної миті все наростає і дивним чином лише підкреслює цю Тишу. Жодного неприродного звуку. Непорушна водна гладь і легенькі вранішні випари над нею. На сході, над сосновим коропським лісом зарожевів небокрай, на заході ж – збігають останні сутінки і ви, зачаровані, стоїте між днем і ніччю над нашою рікою, занімівши від подиву. Ось вона, – дійсно зачарована, – Десна!
Щось торкнулось, легеньке, всередині ваших грудей і дивним, незвіданим ніколи раніше чином, озвалась на цей дотик душа, немов вмілий лірник торкнув пальцем одну лиш, найтоншу струну, а вона відгукнулась тихо-тихо, ніжно-ніжно – лише тільки ви її й почули.
Не дивуйтесь, оце він і є – одвічний Дух Десни. Сповна вберіть його своєю душею; вона обов’язково віддячить вам серед сірих одноманітних буднів яскравими теплими спогадами та незабутніми враженнями.
Тим часом ви вже сидите у деснянській гатці і, закинувши під керівнцтвом свого коропського друга вудку з горошиною на гачку, не зводите очей з поплавця, що неспішно мандрує зі сторони в сторону по мереживній поверхні войка.
Ось торкнув хтось поплавця і коло розійшлося від нього по воді.
– Руку до вудки!
А воно ще і ще...
– Чекайте...
І піш-о-о-в поплавець під воду.
– Н-ну!..
– Р-раз!
А там, внизу, хтось вперся так, що вудка одразу – в дугу і поштовхи – один, другий...
Дух у вас перехопило, серце враз завмерло, а тоді як вжарить у грудях!
Вітаю вас! Ви – в Коропі!