Мій вибір

Щомиті, щокроку ми робимо у власному житті свій особистий вибір. Одного разу вирішивши його на користь життя в мегаполісі, я вже три десятиліття буваю на Десні лише наїздами: спочатку гостював по два місяці, потім – по місяцю, тижню, тепер же, частіше за все, – по два-три дні. І навіть коли захотів повернутись в Україну, і повернувся вже, і в Коропі навіть пожив цілий рік, а все одно – течія життя крутнула мене у суводі, дала якийсь час потриматися рідного берега, а далі потягла на вої та й понесла геть, добре хоч, що не в мегаполіс... Проте примарна надія (невже ж примарна?) ще гріє душу мрією: повернусь, їй-Богу, повернусь. І вволю ще половлю...

Бо як можна прожити відпущений тобі час без рідної Десни? Бо, часом, знову, як у дитинстві, сняться мені мої поплавці, що неспішно мандрують по войках і ось вже один із них пі-і-і-ш-ш-ов під воду, а серце тоді так солодко-солодко замре і ти, прокинувшись, враз подумаєш: „Це ж Десна мене кличе! Треба їхати!”.

Стрімко нині змінюється навколо нас світ, і рибальство – разом з ним. За це півстоліття чого тільки не понавигадували люди, аби якомога швидше, якомога легше і якомога більше ловити риби. Яких тільки снастей, що як мода, змінювали одна одну, не бачив я на своєму віку: перемети й одводні, донки прості і на спінінгу, кормушки на волосіні і з кільцем, і на струні; спінінги і з саморобними блешнями, і з купованими цяцьками: твістерами, воблерами, попперами, мінноу, віброхвостами і ще багато інших різних рибальських вигадок від квока до кораблика та перетяжки. Вряди-годи, з цікавості, брався за напівзабуті старі та новомодні штучки і я, але жодна з них не полонила мою душу так, як звичайна деснянська поплавцева вудка, що нею колись ловив по гатках лящів та в’язів ще мій прадід.

Не ловив я надто багато великої риби за один ранок, як інколи доводиться чути про те від наших місцевих рибалок: по десятку, або й по два десятки лящів. Кілька разів траплялося добути восени півдесятка в’язів за раз. А лящів якось літньої ночі – чотири. Та я не шкодую за рекордами, котрі не відбулися; мені вистачає і того, що за три останні десятиліття дуже рідко повертався додому без великої риби – на пальцях можна перерахувати такі випадки. І ще жодного разу не було, щоб з пустими руками. Бог знає, чого і скільки потрібно людині, казав колись мені дід.

Мені дуже рідко везло, і все те, що я на Десні надбав, далося мені лише з часом, з працею і з роздумами над побаченим, а тому і ціни для мене воно не має. Певно, саме через це я і за півстоліття не переситився деснянськими ранками, та чи й можливо таке взагалі? Кожного разу при зустрічі з рікою відкриваєш щось нове для себе, раніше тобі невідоме. Здається, що про нашу Десну я знаю досить багато, але насправді – так мало, бо, що б там не було, – не може людина пізнати цей світ до кінця, хоча і стверджували це колись деякі філософи, і так хочеться цього нашим вченим. Чим більше відкривається тобі деснянських таємниць, тим більше ти розумієш про мізерність власних знань про неї, тим більшу повагу вона в тобі викликає і щире захоплення!

Незрадлива моя любов (а хіба ж тільки моя?) до поплавцевої вудки живиться особливими соками та струмами, говорити про які можна без кінця. Ніякий інший вид лову не зможе так привчити рибалку до терпіння, витримки, зосередженості і споглядання, до миттєвої реакції, як цей.

Ми всі різні, я це добре розумію, а тому, при всій моїй любові до звичайної вудки, поважаю і квок, і спінінг, і нахлист. З поплавцевою вудкою їх ріднить одне, головне – вони природні. У основі них закладений один загальний принцип – злиття з природою, налаштування на свій, втрачений часом, природний життєвий ритм, уміння запустити власне серцебиття в унісон із ритмами ріки. Лише тоді лящ візьме твою горошину, сом піде на звуки квока, судак спокуситься твоєю блешнею, а жерех повірить, що твоя мушка – жива істота, його здобич. Але я не розумію троллінг. Коли кияни скупили в Сохачах з десяток хат, вони і показали нам „як треба ловити рибу” на сучасний манер. Чотири-п’ять надувних човнів з моторами, по два спінінги на кожному, ціий ранок затято й тупо тягають по Десні блешні: туди-сюди, туди-сюди – годинами, весь ранок, кожні десять-п’ятнадцять хвилин в кількох метрах від твоїх поплавців – бур-бур-бур – пропливають з працюючим двигуном ці „рибалки” із мегаполіса. По-сучасному, по-закордонному, це зветься троллінгом, а колись, по-простому, – ловлею на доріжку. Правда, раніше хоч на веслах гребли і в тому якась користь для рибалки все ж була, а тут лише зверхнє поглядання на місцевих берегових рибалок: мовляв, бачите, які ми, – не те, що ви, „старці”, навіть на гумового човна заробити неспроможні. Певно, їм навіть не приходить у голову, що таке бездумне і тупе заняття по суті своїй є дуже далеким від справжньої риболовлі, і що ним вони псують іншим ранок і настрій; що у нас так не заведено, і що вони обкрадають цим своїм троллінгом не лише нас, тих, хто звик до Тиші і мальовничих картин деснянського ранку, але й себе, бо замість того, щоб відчути Дух Десни, злитися з ним і пізнати радість справжнього єднання з Природою-матір’ю, вони тупо тягають і тягають свої блешні під оте безперервне бур-бур-бур...

Я також не розумію карп-фішінг і його модний нині принцип „Спіймав – відпусти”. Є в цьому принципі щось від лукавого, щось таке нещире, недобре, але хитро замасковане, якийсь новий виверт зіпсованих урбанізацією людей. У їх особі цивілізація, певно, відчуваючи все-таки свою провину за вчинену над Природою наругу, прагне таким чином у дивний спосіб зберегти первісні інстинкти, але при цьому ж і спокутувати власні гріхи. Це неначе синдром маніяка-гвалтівника, що усвідомив на старості і вжахнувся своєї відповідальності перед Всевишнім за скоєне, але, невзмозі відмовитися від задоволення, продовжує своє полювання за жінками. Підстереже у засідці край дороги невинну жертву – красиву жінку – і, схопивши за коси, брутально волочить її в кущі, добрих сто метрів. Рве, шматує на ній одяг, заламує руки і в момент, коли вже, здавалось би, все, коли жінка думає „Ось зараз, у цю мить станеться найжахливіше!” – він раптом з батьківською ніжністю цілує її в лоба і каже: „Спасибі тобі за подаровані мені хвилини щастя! Я люблю тебе! Іди тепер додому...” Робить спеціально для цього припасеним швейним метром деякі антропометричні заміри, – на пам’ять, – і під ручку веде напівживу від жаху жертву назад до дороги з упевненістю, що відпускаючи, ощасливлює її.

Цікаво було б почути від психіатра розлогий діагноз такого захворювання...

Створивши Адама та Єву, мовив їм Господь Бог: ... – Плодітеся і розмножайтеся, а всі звірі, і всі птахи, і трави, і дерева – у володіння вам.Користуйтеся!

Цивілізація наша вже так усим цим накористувалася, що планета починає перетворюватися на пустку. „Любителі природи”, а серед них трапляються і поціновувачі карп-фішінгу, ті, що не з простих людей, а вершителі наших доль, набудували на свої кревні в Києві і навколо нього сотні котеджів над самісіньким Дніпром і тепер щовесни трусяться від жаху, очікуючи повені, і використовують всі важелі свого впливу з тим, аби запобігти їй – мільйони кубометрів дніпровської води з водосховищ скидаються завчасно перед великою водою з Десни і це призводить часом до загибелі у Київському морі такої кількості риби, що навіть усі злочини браконьєрів блякнуть перед цим вбивством. Ненародження ж тих трильйонів і трильйонів життів, що їх зачав би Дух Десни і яке не відбулося внаслідок відсутності деснянської повені, взагалі ніким у розрахунок не береться...

Зате влітку вони „з любов’ю” цьомають спійманого коропа у лоба і з миром відпускають, бо це так просто, це зовсім не те, що полюбити по-справжньому ріку з усим її живим світом і дати їй спокій та можливість жити за власними законами.

„Спіймав – відпусти” – це вираз любові до тваринного світу? А як же тоді гарячий біфштекс із телячої вирізки увечері після риболовлі? Теля, з якого готується біфштекс, якщо не сьогодні, то вчора точно ще було живе і наразі несуттєво, хто вкоротив йому віку. А якщо той любитель карп-фішінгу ще й мисливець?

Чи це такий собі комерційний розрахунок: якщо сьогодні виловимо всю рибу, то що ловитимемо завтра? Отож бо і воно: можливо, просто потрібно знати міру? Можливо, потрібно лише припинити браконьєрство? Можливо, просто потрібно дбати про те, щоб риба мала змогу відновлюватись у необхідній кількості? Можливо, це просто вдалий бізнес-проект на людських та риб’ячих інстинктах?

Але як тоді виправдати знущання над живою істотою виключно заради власного задоволення? І де ж тут любов? І поцілунок тоді – це поцілунок зрадника. Виходить, що це „любов” егоїста, така ж сама, як і його „любов” до ріки: поселитися біля самої води і робити все можливе, аби не дати ріці розлитися щовесни, як того вимагає її єство.

Так, я рибалка, я ловлю рибу з тим, аби її їсти, роблю те, що робили мої предки сто років назад і мої пращури – тисячу і більше літ до цього, не вбачаючи у цьому нічого лихого. Риболовля – невід’ємна частина мого життя, мій життєвий досвід і моє вміння, таке ж, як і моє вміння власноруч звести собі житло, зробити для нього всі необхідні меблі, господарський реманент, посадити свій сад, доглянути город і зібрати врожай. У цьому досвіді і вмінні – сила моїх предків та пращурів, яка передалася вервечкою генної спадщини і мені. Все це укупі і є для мене справжнім, нештучним, невіртуальним життям.

Як і для решти деснянських рибалок, для мене найсмачнішою у світі рибою є власноруч виловлений у Десні лящ чи судак, бо, до того ж, у нас немає можливості піти у супермаркет і придбати там хоча б щось подібне за смаком саме через відсутність у наших краях такого супермаркету. А купити ляща на базарі на сто відсотків означає, що це – здобич браконьєра. Та, власне кажучи, для людей, що тісно пов’язані з природою і спроможні своїм трудом забезпечити себе всіма необхідними продуктами, і потреби особливої у такій купівлі немає. І, знову ж таки, їсти куповану рибу, котру спіймав хтось, а не ти – у даному випадку не більше, ніж лицемірство.

Так, я не приховую своїх уподобань, кажу про це відверто і не бачу у цьому нічого поганого. У Природі відсутнє вигадане людиною почуття справедливості, подобається це нам, чи ні. Наш світ побудований так, що риба є кормом для безмірної кількості інших живих істот: із ста тисяч відкладених і запліднених ікринок ляща до шести-семирічного віку доживає лише одна особина. Тому, коли лящ не спокушається на мою горошину, або сходить з рибальського гачка, він тим самим доводить своє право на життя. Коли рибалка, вдало зімітувавши своєю блешнею рух себелика чи пліточки, змушує судака схопити її і уміло витягує хижака з води – він також доводить своє право на існування. Це його власне самостверження: навіть потрапивши у екстремальні умови поза звичною йому цивілізацією, він, на відміну від рафінованого жителя мегаполіса, має шанс вижити, бо вміє протягнути ниточку зв’язку між матір’ю-Природою і собою, ще не зовсім пропащим її сином. Творець, Життя, еволюція влаштували все так, що людина знаходиться на вершині харчового ланцюжка: „... а всі звірі, і всі птахи, і трави, і дерева – у володіння вам. Користуйтеся!”. Не гріх ловити рибу вудкою для власних потреб, гріх – браконьєрствувати, перегороджувати ріки греблями, скидати у воду отруйні хімікати, будуватися у заплавах, порушувати звичне життя рік та озер. У риболовлі я маю власні принципи: не ловлю сітками, не ловлю понад міру і не торгую спійманою рибою – вона не може бути для мене джерелом наживи. Ловлячи рибу, я здобуваю харч для себе, своєї сім’ї, здобуваю працею, а не маніпуляціями із паперами, коли гроші робляться з повітря. Я щиро люблю і шаную нашу Десну, бо рибалка, коли він справжній рибалка, знає ріку не з книг, а тому і шкоди їй він не завдає, він, по суті, єдиний, хто вболіває за її долю. Не влада, не екологи – лише рибалки щирі у своїй любові до ріки.

Отож, я не розумію цей принцип, так само, як і сам карп-фішінг.

Він, як стверджують його любителі, – високотехнологічний спосіб лову. Свята правда! Снасті, що коштують часом половину середньорічної зарплати українця: надміцні вудлища з котушками і плетеними шнурами, здатними виперти з води і двопудову гирю, зручні регульовані підставки для вудлищ – „род поди” з електронними сигналізаторами кльову; широкі настили із дощок на берегах водойм, комфортні крісла для рибалок, столи із цілими скринями прибамбасів, парасолі для захисту від сонця і дощу; радіокеровані суденця з навігаторами та ехолотами, що відвезуть і висиплють у визначене місце відро або й два принади на тисячу гривень за раз, а потім самі ж повернуться назад за новою порцією, котру доправлять точнісінько на те саме місце; готові, з магазину, насадки – бойли і пелетси найрізноманітніших смаків і кольорів, ароматизатори: атрактанти і дипи – оце все і є карп-фішінг.

Ціла індустрія працює над принадами і насадками для нього. Харчова хімія з її штучними запахами, підсилювачами смаку та апетиту риби, кольоровими добавками – всі оті „Е-...”, котрі через свою шкідливість не отримали дозволу на використання у звичайній харчовій промисловості, – все це перекинулося на риболовлю, бо риба не розмовляє, на хімії не розуміється, а в житті керується виключно своїми інстинктами, на яких так блискуче грають нечесні люди, що „усим серцем люблять” коропа, коли він, спокусившись на бойл із вишуканим запахом та смаком на зразок сливи, шоколаду чи лосося, самопідсікшись, ходить у них на гачку – це і є карп-фішінг.

Саме через це я і не розумію такий вид лову. Він був би мені зрозумілішим без дерев’яних помостів, без крісел і парасоль, без „род подів” і електронних сигналізаторів, без магазинних принад і насадок, напханих підступною хімією, але чи був би він тоді привабливим для його поціновувачів? Чи змогли б вони терпляче висидіти над своїми знаряддями лову хоча б один світловий день чи одну ніч, покладаючись не на електроніку, а лише на свій зір та увагу? Чи витягли б вони свою здобич самотужки, без допомоги помічника, який забере здобич у підсаку такого розміру, що в неї запросто вміститься центнер риби? А якби доля дала їм лише ніж, п’ять метрів волосіні, шматочок свинцю і два гачки – чи вижили б вони, звиклі ловити на все готове, на березі чужої ріки навіть з таким скарбом? Але якби таке і сталося, то зрозуміло – це був би вже не карп-фішінг.

...Ти ідеш понад кручею, підшукуючи майбутнє місце лову: часом – чистим лугом, часом – вузенькою стежиною серед хащів верболозу, а деколи – ще й обережно продираючись крізь них; ідеш, намагаючись, за звичкою, не тупотіти, не шуміти і не надто висовуватись, і при цьому почуваєшся так, немов повернувся до батьківської домівки, де все тобі таке близьке та рідне, а поведінка твоя цілком відповідає звичаям твого роду і ти бачиш, відчуваєш, розумієш – ти вдома.

Сонце вже наближається до самого горизонту, ще якась година і воно сховається за отими далекими верболозами. Вітер стих, верби відкидають на дзеркальну поверхню води темні густі тіні і в гущавині вже народжується вечірній присмерк, а плес на правому березі весь іще осяяний сонячними променями і такий різкий контраст, що його можна спостерігати на Десні лише ввечері, робить цю картину надзвичайно мальовничою. Тобі навіть важко о такій порі зробити вірний вибір: і це місце чарівне, і це, і це... А тут як красиво – красиво з точки зору рибалки-вудочника: нижче по течії лежить у воді жива ще верба, зеленіє кроною за кілька метрів від берега, даючи рибі захист і схрон; вище неї від берегового виступу відбивається річковий струмінь, що мережиться маленькими войками, розтікається раптом на всі боки піднятими з самого дна потоками, знову закручується тепер уже у великого воя, що раптом ділиться навпіл і права його частина без поспіху мандрує далі, до далекого Дніпра, а ліва повертає до берега, спроквола, втративши на повороті силу, йде попід берегом назад, утворюючи суводь, а потім знову з’єднується з отим потужним воєм, щоб зовсім скоро знову піти по колу. У крутому схилі берега і в тому, як круча стрімко йде під воду, вгадується добра глибина і твоє шосте почуття, почуття первісного ще ловця, майже втрачене, але за цілі десятиліття рибальського досвіду хоча і частково, та все ж відновлене, вказує тобі, що завтра саме тут на тебе чекає успіх і тому ти без поспіху, грунтовно, навіть смакуючи, готуєшся до вранішнього лову, дбаючи, щоб місце було зручним і для сидіння, і для того, аби можна було без перешкод закинути вудку, і щоб щойно вирізані сошки були увіткнуті в похиле круто дно саме так, як годиться: вудки мають лягти рівненько, при самій воді і гачки з горохом повинні опинитися на дні у найвигіднішому місці, саме там, де по деснянському дну течія проносить найбільше корму, бо там пролягають риб’ячі стежки, потрапляння на котрі лише і гарантує тобі успіх.

Упоравшись з усим ще до сутінок, ти на кілька хвилин присідаєш на своєму новому місці, ще раз приглядаєшся до нього, милуєшся незбагненною красою деснянського вечора, дихаєш його свіжістю, всотуєш у себе всі барви, звуки та запахи і це немовби налаштування, твоя медитація, неначе вечірня язичницька молитва до річкового божества з тим, аби завтрашній ранок видався вдалим. І дійсно, відходять кудись на задній план, а потім щезають зовсім, повсякденні марнотні турботи, клопоти і негаразди; натомість спокій, умиротворення та гармонія вселяються у стомлену душу: неначе ти повернувся після важкої тривалої дороги до батьківського порога і обцілований, помитий та нагодований, вже у рідній хаті, поклав голову на м’якесеньку, маминої роботи, подушку і наповнений щастям подумав лише одне: „Нарешті я вдома...”.

... Ранок ще у легенькій сірій вуалі, лугом стелиться низький туман, ховаючи у своєму молоці поодинокі кущі верболозу – лише верхівки визирають зеленими купинами над білою пухкою периною. Із сонної поверхні води піднімаються ледь помітні випари. Густа роса на луговій траві враз мочить твої черевики і ти, з рюкзаком за плечима, із зачохленими вудками у правій руці, тихо, довгими роками виробленою навичкою, без жодного звуку повільно та обережно опускаєшся стрімкою кручею вниз, вміло утримуючи рівновагу на суглинистому обриві, використовуючи для опори найменші виступи чи впадинки і жодна грудка землі не впаде у ріку, хіба що часом котрась маленька зашурхотить униз та й завмре, не докотившись навіть до урізу води.

Лише найнеобхідніше з тобою. Із усих зручностей – тільки невеличка подушечка в полотняному напірначі, аби не сидіти просто на холодній, часом мокрій, кручі та ще плащ ЗЗК, твій захист на випадок дощу; до того ж інколи він служить тобі і за сидіння. Решта твого добра – то снасті та принади, насадки і наживки, що добуті чи приготовані власними руками; часом це лише варений горох, не більше літра. Ну, ще маленька сокирка, яка, трапляється, править тобі і за саперну лопатку. Все.

Доки розтануть останні сутінки, ти вже й налаштуватися встигаєш: щонайбільше чверть години знадобиться на це. А далі – розчиняєшся у Тиші, зливаєшся з берегом, вживаєшся в деснянський світ. Ще не вивітрилося з душі вечірнє відчуття щастя, а тому той настрій швидко опановує твоє єство і сотні разів пережите повернення до своїх витоків та життєвих ритмів, рідних, не привнесених, незабаром знову приходить до тебе.

Навіть твоя зосередженість на поплавцях не заважає бачити і чути, що діється навкруги. Куди не кинь оком – скрізь розмаїття Життя: ось скинулась посеред Десни велика рибина, пролетів над головою лелека, навпроти, на мілководді піщаного плесу, під правим берегом, повільно, замислено бродять дві білі чаплі, тендітні, неначе принцеси. З лугу, з туману, почулося деркачеве „Дир-дир!”, стрижі сірими блискавками носяться над водою, полюючи на комарів, притиснутих донизу туманом; ось крячок у карколомному піке підхопив із поверхні необачного себелика, а пташиний спів все наростає і останній, запізнілий, соловейко звеселяє твою душу чарівними своїми мелодіями, що ніколи і ні за яких обставин не можуть набриднути, і серед цієї ідилії ти не чуєш жодного стороннього звуку, неначе на сотні кілометрів звідси немає навіть сліду сучасної цивілізації. Середина червня, і вже благословилося на довгий літній день: гасне вранішня зоря, а під нею пломеніє горизонт; аж ось і краєчок помаранчевого диску виткнувся над низеньким туманом та розмитими обрисами зелених верхівок верболозу; від його жару враз порожевіли легенькі перисті хмаринки у західному краї високого неба, відбилися позолотою у непорушному, здавалось би, дзеркалі води, що міниться кольорами від зеленого до синьо-білого та золотисто-жовтого з полиском і виглядає тепер немов безцінний скарб.

Хіба побачиш все це, хіба осягнеш красу побаченого і чи матимеш час по-справжньому над цим замислитись, коли безперервно рухаєшся, полюючи на хижака із спінінгом чи займаючись іншим рухливим видом лову? Лише сидячи майже непорушно над своїми вудками, ти отримуєш можливість сповна насолодитися живою картиною Десни, котру створив неперевершений майстер пензля – Природа. І ти розумієш: ось вона, істинна краса, той її еталон, що стільки часу слугував людству за взірець прекрасного, але який поступово замінюється на щось несправжнє, непевне – штучне.

Завітавши нині до Десни, ти знову укотре маєш поріднитися з нею: віднайти, зв’язати і туго натягнути ті ниточки, що колись пов’язували людство з його Матір’ю. Тоді їх було багато і всі вони були міцними та нерозривними: здавалося, певно, тим людям, що так буде завжди. А вийшло, бачиш, як...

Там, під водою, – зовсім інший світ, таємниця. Комусь за сімома печатками, комусь, можливо, лише за трьома, але навіть і в цьому випадку ти мусиш розгадати її, знайти відповідь: де має лежати твій гачок, що на ньому має бути і коли ним зацікавляться. Твоя проста, навіть без котушки, вудка повинна бути зібрана власноруч, без жодних готових магазинних монтажів: бажано вміти і вудлище самостійно виготовити, і поплавець, і грузило – лише тоді впаде з таємниці перша печатка. Ти мусиш сам приготувати насадки, на котрі ловитимеш рибу: зварити горох, запарити пшеницю чи зробити мастирку – і таємниця позбудеться другої печатки. Ти повинен правильно вибрати місце, а для цього потрібен тривалий досвід, що розвиває твою інтуїцію – шосте почуття рибалки, – і не тільки вибрати місце, але й власними руками, з розумінням, облаштувати його – сама собою відпаде третя печатка. Та нічого не будуть варті ці три перші, якщо не зумієш стати своїм у світі Десни: не вгамуєш пристрасті, не заспокоїш своє серце, не полишиш власну метушню, коли залишишся глухим і незрячим і не зумієш щоразу вчитися чомусь новому. Зате, коли все у тебе вийде, і в ритмах свого серця, і в помислах душі ти зіллєшся воєдино з навколишнім світом, – от лише тоді до ніг твоїх впаде четверта печатка.

Проте не думай, що далі вже тобі ось так просто посміхнеться примхлива рибальська удача.

... Сьогодні перший твій ранок на цьому місці і тобі ще нічого не відомо про те, чого від нього можна чекати – чи дійсно пролягли отут під водою лящеві стежки-доріжки, якими він мандрує щоранку, шукаючи собі на дні поживу. Можливо, косяк пройде по суводі, під самісіньким берегом, зовсім не там, де лежать твої гачки з горохом, а, може бути і таке, що вони взагалі з якоїсь причини обходять цей обмуток стороною. Якби була у тебе можливість половити тут хоча б тижнів зо два, тоді рибу можна було б привчити до цього місця постійними принадами, але де вони, ті два тижні?

Один ранок у твоєму розпорядженні, щонайбільше – перша половина дня, бо досвідчені рибалки надію спіймати ляща не втрачають аж до обіду, десь так години до тринадцятої. І ти час від часу, доки немає ще ані кльову, ані навіть натяку на нього, отим своїм шостим почуттям відчуваючи, що риба ще не підійшла, обмацуєш дно у пошуках найвигіднішої місцинки: ану ж бо, покладу вудку на двадцять сантиметрів лівіше..., ні, не те..., правіше..., начебто трохи краще..., а якщо закинути ще трохи вище по течії, щоб вона поклала гачок якомога далі від берега? О! бач, потонув поплавець, бо там глибина надто велика для цієї вудки, там на дні – ямка, промитий течією рівчачок, досить різкий перепад рельєфу дна. Добре! Якраз те, на що сподівався: коли трапляється намацати на дні таке поглиблення – це майже успіх. Тепер потрібно тихенько підтягнути снасть на себе з тим, аби поплавець вийшов на поверхню води: грузило потягнеться вгору по похилому дну, ляже десь там, на припічку, а гачок із горошиною – на схилі рівчачка і твоя насадка виглядатиме в такому випадку природньо і не лякатиме рибу волосінню, що підозріло звисає згори. Велика риба – лящ чи в’язь полюбляють ходити саме такими рівчачками і твою горошину навряд чи пропустять.

„ Як все просто!”.

Е-е, ні. То лише здається так на перший погляд. Вся Десна, всі її тисяча з гаком кілометрів русла – всі вони є суцільна течія з войками, суводями вздовж берега, часом трапляється, що біля берега течії і зовсім немає, але двох однакових місць не побачиш і за все своє життя. І скрізь потрібно видивитись, відчути, уявити, зрозуміти, як воно може бути там, на невидимому тобі деснянському дні. Часом те, що в одному місці буде перевагою, в іншому виявиться недоліком чи перешкодою, і навпаки. Інколи навіть самому собі важко чи навіть неможливо пояснити власний вибір. Хтозна, що саме спрацьовує: передчуття, інтуїція, чи півстолітній досвід, котрий складається з якихось маленьких, як макове зернятко, нерозрізнюваних своїх часточок – подеколи вже й не розбереш, що то воно є, – передчуття чи досвід.

Тут ось обмут, глибина за чотири метри, течія закручує хіба ж такого воя, а за сто метрів нижче, де лежать у воді повалені верби, течії під берегом і зовсім немає, неначе тут озеро, а не ріка, і глибина тут менша, а все одно, те місце, от чує твоє серце, а довіряти йому у тебе є всі підстави, все одно – воно може виявитися не гіршим, можливо, навіть кращим від оцього, на обмуті.

Там, де зовсім відсутня течія, там вже всі попередні правила летять шкереберть, бо на відміну від стоячої води озера річкова течія сама по собі є настільки визначальною в залежності і від свого характеру, і від сили, від швидкості, напрямку і ще якихось майже непояснюваних, але існуючих особливостей, що все, відоме комусь про лов на озері, а тим більше, на якомусь ставку, на Десні не має жодного значення і людина, котра вперше тут взялась за вудку, часом довго ще не може зрозуміти тих тонкощів, які для тебе є давно вже звичними і саме собою зрозумілими: ти навіть не загострюєш на них свою увагу.

І раптом трапляється тобі на Десні ось таке місце, де течії немає. Річкова риба зі своїми звичками та уподобаннями, яка все життя проводить на течії, в подібних місцях зі стоячою водою і поводиться особливим чином. Часом таке місце буває гарним для ляща, але як вгадати той час, коли він сюди заходить і чи буває він тут взагалі? Як швидко, за один лише ранок принадити його, коли тут річковий струмінь знаходиться за кілька метрів від поплавців і не понесе вниз твою принаду, не збере біля гачків ту рибу, що стоїть нижче по течії? Вся оця купа запитань, що самі собою, одне за одним, виникають перед рибалкою і відповідь на які йому необхідно дати якнайшвидше, – оце і є для нього таким же захопленням, як для когось – розв’язання головоломок, ребусів чи шарад.

Коли ти кожного разу тихо, делікатно, наосліп, на дотик, інтуїтивно шукаєш ниточки, в’яжеш вузлики, плетеш вервечки свого зв’язку з Десною, то це дійство заворожує тебе, сповнює тихою радістю твоє серце і має свій особливий сенс, бо цей зв’язок живить тебе такими потужними соками рідної землі, що дійсно – час, проведений на Десні, у вік людини не зараховується. ...

Нарешті вудки твої лежать, здається, так, як потрібно і час вже всерйоз зайнятись принаджуванням. Одне лише завдання і стоїть перед тобою: підманити велику рибу – лящів чи в’язів, змусити її, забувши про природну обережність, підійти до твоїх гачків, що лежать у трьох-чотирьох, а подеколи і в одному метрі від берега. Десь же ж вона та мандрує, час від час підходячи з глибини до берега, бо основна кількість харчу потрапляє в ріку саме з розмитого берега і навислих над водою дерев.

Певно, деснянські рибалки, принаймні коропські, не одну сотню літ ловлять білу рибу в основному на горох, і викидають його за літо у Десну якщо не тонни, то центнери, бо риба вже настільки до нього звикла, що віддає горохові беззаперечну перевагу перед всіма іншими насадками та наживками, навіть пшеницею та гнойовими черв’яками.

Принаджуючи горохом рибу, ти маєш триматися золотої серединки: не загодувати рибу і, в той же час, постійно утримувати її на одному місці в надії, що такий привабливий для неї корм, як варений горох, і надалі буде надходити за течією. Тому, вкинувши спочатку цілу жменю гороху, надалі підкидаєш часто, але потроху, по десятку-два горошин за раз. Лящ чи в’язь до того, як потрапити на твій гачок, часом встигають підібрати з дна півтора-два, або і всі три десятки горошин, проводячи, таким чином, щонайменше півгодини у безпосередній близькості від того місця, де ти чаклуєш над вудками.

Саме тому тобі і доводиться поводитися так, неначе сидиш у засідці – жодного різкого руху, жодного голосного звуку, тим більше – якогось стуку чи удару по кручі, бо звук миттєво шириться землею та водою. Гупне рибалка по необережності черевиком – і вже не дочекається обережного в’язя.

Далеко не кожен у змозі висидіти, отак причаївшись, цілий ранок. Але той, кому виявиться під силу подібне очікування, відкриє для себе новий світ – світ Ріки, світ предковічної Тиші, ту сторону свого буття, яка є справжньою, рідною, не привнесеною і відтоді зміниться назавжди його життя. Хоча часом це спочатку і не помічається людиною, але все ж одного разу зрозуміє, хто вона є насправді і що є беззаперечною цінністю тієї короткої миті, яка зветься людським життям.

Затим приходить спостережливість – та людська якість, котра дозволила нашим предкам не лише вижити, але й створити власний світ: медицину, ремесла, мистецтво. Жодні сторонні поради не дадуть тобі стільки, скільки власне уміння бачити, мислити і робити висновки з побаченого.

... Ось ти вже й дочекався першого кльову – як завжди, сміливого, необачного, і меткий в’язик, походивши трохи у товщі води, позмагавшись із тобою, опиняється у рибальській торбині. Можливо, лише один чи два наступні будуть ще такими ж відверто необережними, а потім червонопері голодні сміливці вступлять з тобою у змагання за право на їжу та життя, змагання, в котрому немає визначеного наперед переможця.

Поплавець коротшої твоєї вудки, тієї, гачок якої так вдало розмістився на схилі донного рівчачка, поки що мовчить, але його мовчання видається надто красномовним, щоб засмучуватися через це – якби і тут крутився дріб’язок, це було б куди гіршою прикметою. Не знаючи до ладу, яке саме там дно, чи добре видно на ньому твою горошину, ти вирішуєш перекинути вудку заново і ось вже течія, підхопивши снасть, зносить волосінь по короткій дузі до того моменту, коли грузило та гачок опустяться в заглибинку, потягнувши за собою під воду і поплавець. Тихенько, обережно підтягуєш вудку трохи до себе, поплавець виринає з води і залишається на поверхні, а волосінь тримається внатяжку, маючи можливість моментально передати поплавцеві найменший дотик до горошини.

Не поспішаючи переключити свою увагу на довшу вудку, ти ще якийсь час тримаєш праву руку над комелем щойно закинутої і вже за якусь хвилину бачиш, як повагом іде на дно твій поплавець, а за ним опускається в грудях клубок теплого, довгоочікуваного рибальського щастя.

– Р-раз! – Зап’ясток правої руки сам собою робить миттєвий, короткий та різкий ривок угору:

– Є! І вже ходить у глибині, згинаючи твоє вудлище, чималенька рибина. Зрозуміло тобі майже одразу ж, що це ще не лящ, – підлящик, але щонайменше вдвічі більший від двохсотграмових в’язиків і коли він, стомлений, без жодного звуку опиняється у підсаці, у тебе є всі підстави і для задоволення, і для надії, що сьогодні рибальська удача не омине тебе і надалі.

Спостережливість – ось що потрібно тобі зараз найбільше. Часом твоя зосередженість на двох поплавцях досягає такого стану, що ти вже не чуєш і не бачиш нічого з того, що відбувається навколо. Дві пінопластові чи коркові кульки – то для тебе і зір, і дотик, бо ніщо не передасть тобі з підводного світу більше достовірного знання, ніж вони. Ось припинився кльов на твоїй лівій вудці, деснянський дріб’язок відійшов з якоїсь причини – чому? Щось притиснуло зовсім трішки, на кілька міліметрів, поплавець на цій вудці, притиснуло – і відпустило. Чому? Що не так? Десять секунд..., двадцять..., півхвилини... Треба подивитися, що там. Горошина на місці, але трішки кимось стягнена з гачка. Ким? Що було причиною цього: обережність чи млявий апетит?

Спробуємо почепити трішки переварену зернину. Ось оцю – шкуринка на ній злегка надтріснута, проте форми горошина ще не втратила, а вміст зернятка м’якесенький, ніжний – нехай спробує відмовитись від таких ласощів. Ти перекидаєш вудку і ледь тільки гачок лягає на дно, як поплавець іде в глибину услід за ним. Підсічка! – пусто...

Еге-е, ти бачиш, які справи?! Це вже не дріб’язок! Швидше нову горошину, але тепер спробуємо знову цілу; проте, аби була вона м’якшою для привереди, вже на гачку акуратно стиснемо зернятко між пучками трьох пальців, так, щоб не пошкодивши оболонки, розм’якшити вміст. Ну ж бо, подивимося, хто кого?!

І хвилини не полежала горошина на дні. А поплавець знову ледь-ледь притопило, ти весь завмер, розслабивши кожен м’яз, лише внутрішня зібраність звично наростає, щоб вибухнути у потрібний час; жовта кулька піднялась до звичного свого рівня..., пустила неспішно по поверхні два кола... і пі-і-ш-ш-ла-а, розчиняючись у темній воді – Р-раз!

Є! – враз зависла на протилежному кінці волосіні велика вага, що не дає вудлищу піднятись вище від води, гне його в дугу, ворочаючись неспішно при самому дні – лящ. Кожного разу така боротьба балансує на межі можливого: витримка твоя має бути бездоганною – тут поспіх неможливий у жодному разі. Які там „викачування” за допомогою котушки? Інколи гачок тримається за самісінький краєчок губи: тільки потягнеш сильніше – одразу ж зійде, навряд чи діждешся ще одного кльову. Якщо і не зійде, але наробиш шуму – теж успіху не чекай, бо зграя лише за кілька метрів від тебе. І ти ведеш із лящем цю боротьбу, і у цій боротьбі є свій, особливий сенс – сенс злиття з природою, бо наразі ти в ній розчинився, став своїм, невід’ємною її часточкою, нехай і не на такий уже тривалий час, проте став; ти повернувся до власних витоків, немов до батьківського порога з тим, аби саме тут (бо де ж іще?) набратися сил і снаги для подальшого життя.

... А навколо буяє червень. Під сонячними променями розтанув туман, від дерев та кущів пролягли густі ранкові тіні, але вже потроху світлішає небо, поступово втрачаючи свою вранішню глибоку синяву; поволі, поволі стихає пташиний спів: тепер лише вибрані, найвизнаніші співаки будуть давати щоденний концерт, решта ж, проспівавши власний гімн життєдайному Сонцю, склавши у вранішній своїй молитві подяку Творцеві, взялися до повсякденних своїх турбот. Зелена жаба, висунувшись із води, пробує голос і десятки її товаришок вже підхопили цю тему. Поменшало комарів – перші подихи південного вітерцю змушують кровопивць ховатися серед верболозу. Водомірки ковзають поміж поплавців і лучне коромисло сіло для перепочинку прямо на гінчик вудки.

Розмаїтий деснянський світ, різнобарвний, різноголосий, світ, у якому панує одвічний, невмирущий Дух Десни, живе своїм життям. Я пізнав його настільки, наскільки вистачило мені моїх відчуттів і сталося це лише завдяки звичайній деснянській поплавцевій вудці – снасті простій та нехитрій, але безмірно красивій, як і все у природі.

Оце, власне кажучи, і є мій вибір.