Юшка. Уривок з повісті "Одвічний Дух Десни"

Юшка.

Деснянська юшка – страва неперевершено проста у своїй геніальності. Ця простота робить її річчю сакраментальною в деснянському світі, такою ж, як вудка або човен. Юшку, як страву, могли винайти лише рибалки, чоловіки – рибалки, саме ті, котрі жодного разу біля печі з горщиком та вилошником не стояли і ніяких законів приготування перших страв не те, що не знали, навіть – чути не чули.
Якщо наша традиційна народна кухня, з усіма її сотнями страв, тонкощами, секретами, ба, навіть хитрощами приготування, є безспірним надбанням українського жіноцтва, то приготування їжі на багатті, не важливо, де саме: в лісі, на полі, чи біля ріки, – за більш-менш відомого історичного минулого, – винятково чоловіча справа. Мені довелося безліч разів спостерігати, як жінки, котрі вдома втерли б носа у вмінні готувати хитромудрі страви цілому десятку чоловіків, біля багаття робились безпомічними та безпорадними і приготування справжньої юшки за її традиційним, таким, на диво нехитрим рецептом, ставало для них чимось неосягненним саме через цю простоту, котра збивала їх із пантелику, бо одразу ж порушувала всі ними вироблені закони куховарства.

...Крізь солодкий сон я чую, як у нашому садку глухо гупають об м’яку землю яблука – це путивка на межі літа й осені дарує нам свої великі та запашні плоди. Як-то солодко в молодості спиться! Сповитий сном, ти не маєш змоги навіть завершити думку, що виникне раптом серед ночі у твоїй голові, а не те, щоб мучитися в роздумах цілу ніч. Він наповзає на тебе так, як наповзає на луг осінній туман пізнього вечора, коли денне тепло стрімко змінюється нічною прохолодою, і від цього туману раптом уповільнюється дихання, м’якнуть руки та ноги, наливаються свинцем повіки і переривається зв’язок твоїх відчуттів із навколишнім світом. Давно вже не сняться мені вночі перед виїздом на Десну поплавці; єдине, на що здатна приспана свідомість – це зафіксувати в пам’яті приглушені звуки від падіння яблук на вкриту густою травою землю.
Зате коротесенького – дир-дир! – дзвіночка маленького механічного будильника досить, аби тут же розплющити очі і по-солдатському швидко підвестися з ліжка – що то значить багаторічна виучка: як-не-як, а я вже можу по праву причислити себе до справжніх рибалок.
Підснідавши, тихесенько виходжу з хати у вранішню темінь, а надворі – густезний, як міцний сон, туман! Білий та густий, неначе дим, він розбавив пітьму ночі, перетворив у дивні сірі сутінки і мені доводиться не їхати, а, скорше пробиратися крізь цю суцільну завісу, часом лише інтуїтивно вгадуючи, де треба об’їхати перепону чи звернути вбік.
У маленькому березовому скверику перед Плавучим мостом туман густішає ще більше, аж до тієї уявної межі, за якою мені в своєму житті ще не доводилось бувати; ба, я навіть уявити собі не міг такого туману. Це вже і не туман, а якась вата, що нею невидимий чарівник обгорнув увесь світ. Мабуть, саме через такий туман, відтоді, як причинив за собою нашу хвіртку, я не почув ще жодного звуку, навіть звичного для цієї пори доби собачого гавкоту.
Дихається напрочуд легко та приємно, неначе ти й не дихаєш, а п’єш – напитися не можеш цим дивним повітряним молоком. Обкутаний туманом, я поволі не те, щоб їду, – плину серед білої, якоїсь передвічної, тиші. Суцільна біла пелена, сховавши від очей весь навколишній світ, уявно чи насправді, але пригальмовує мій рух і ця фантасмагорія дивним чином зачаровує своєю нереальністю, неначе ти лишився один на цьому білому (дійсно білому!) світі.
Лише за Шостаковим містком вухо вловлює якесь дивне та незрозуміле гупання: Гуп! Гуп-гуп! Зрізаючи кут, я спрямовую свій велосипед вліво, з наїждженої дороги на вузеньку стежечку, гублячись тим часом у здогадках, звідки на лузі беруться такі дивні звуки; аж раптом з білого мороку, в якихось двох чи трьох метрах від мене, виникає фігура стриноженого коня, а далі – ще кількох. Пов’язані на передніх ногах пута не дають коням змоги пересуватися звичайним кроком: аби перейти в пошуках кращої паші на інше місце, їм доводиться робити це підстрибки:
Гуп! Гуп! Гуп-гуп!
І почуте крізь сон гупання яблук об землю в садку, і цей густезний туман, і стриножені коні в непроглядній білій імлі раптом зачіпають в моєму серці якусь ліричну струну і та тихо-тихо озивається в душі ніжною романтичною нотою:
– Осінь на порозі... О-сі-н-н-н-нь...
А туман і не думає спадати: придавив Лису гору своєю білою густою масою, здається і підйом на неї через те став пологішим. Спить хутір і я непоміченим (жоден пес не обізвався) пропливаю його короткою вулицею, майже наосліп звертаю круто вліво, на гальмах спускаюсь по піщаній дорозі у видолинок, на протилежний, значно нижчий, підйом, далі трохи лугом і ось він, – Бирин.
Биринська круча – найближча від Коропа. Вдень щонайбільше двадцять хилин потрібно, аби дістатись її від нашої хати.
Є в мене гарне уловисте місце – на обмуті трохи вище смугастого ліхтаря. Течія вимила тут, як ведеться, глибоченьку ямку і закручує потужного воя. Я ловлю в Бирині з минулого літа, полишивши їздити за Сохачі. Дорога сюди удвічі коротша, а набутий досвід дає можливість і з Бирина завжди повертатися додому з уловом.
На сьогодні є в мене домовленість, що Толя приїде зі своєї роботи обідати прямо на Десну, тож юшка на дванадцяту годину – за мною.
Туман такий, що стоячи на лузі над самою кручею, навіть важко розгледіти воду, хоча до неї якихось п’ять чи шість метрів. Лише спустившись до води та переконавшись, що за час моєї відсутності ніхто не переставив на інше місце „пристріляні” мною сошки, я можу вже бачити низку войків, котрі відбившись від берегового виступу, навскіс, довгою вервечкою, мандрують одвічною своєю дорогою, зникаючи у мороці туману через кілька метрів від мене.
В давно усталеному порядку готуюсь до лову, а закінчивши всю роботу – завмираю. Рибалка мусить чекати. Деснянський до того ж, – ще й бути готовим до миттєвої підсічки. Головне – не проґавити кльов. Гарна сьогодні погода: тихо-тихо, туман, вітру немає і дощу, ясна річ, не очікується. Чує моє серце, що буду сьогодні з гарним уловом. Юшки наваримо, відпочину на повну, бо це ж, мабуть, останній у цьому році виїзд на Десну – на днях потрібно вже їхати на навчання до свого інституту.
...Туман і не думає розсіюватись, навпаки, став ще густішим, хоча якусь годину назад мені здавалося, що такого, як був тоді, мені зроду ще не доводилось бачити. Таке враження, що він навіть час захопив у свій полон і той дійсно зупинився. Жодної зміни, за якою можна було б хоч приблизно визначити час, не відстежиш навколо себе – один лиш білий морок. Якби не годинник, який безпристрасно фіксує час та не деснянська течія, можна було б повірити, що втрапив у вічність. Співоче птаство, котре влітку наповнювало своїм співом весь Луг, вже відлетіло у вирій, тому зараз над Десною панує цілковита тиша. Ще два-три дні гарної погоди і почнеться осінь. І хоча попереду можлива коротка насолода від бабиного літа, але справжнє літо вже позаду. Пройшло-пролетіло швидко та непомітно: на початку червня здавалося, що попереду ще стільки гарних днів і незабутніх зустрічей із Десною і що цього року вже точно навтішаюся вволю, аж на тобі – вже останні дні серпня.
Зупинився час. Завмерли на воді мої поплавці. Хоч би хто-небудь торкнув там, на дні, горошину на котромусь із гачків. Чекати. Спокійно і впевнено. Я сиджу один посеред цього білого мороку і навіть не здогадуюсь, що діється за якихось п’ятнадцять чи двадцять метрів від мене. Заторможені, – можливо теж туманом? – мої думки повільно виринають нізвідки і так само повільно відходять в нікуди.

Поважно, упевнено та величаво плине деснянська вода. Плине так само, як і рік тому, і сто, і тисячу років, і навіть десятки тисяч літ до нас плинула. Де її стільки береться, з яких невичерпних джерел, щоб отак, одвіку й довіку плинути й плинути і давати життя і любити нас, нерозумних, невдячних, забудькуватих, жорстоких, навіть у своїй любові, навіть до неї. Скільки людей перебуло на її берегах! Чи ж був серед них хоч один, хто б не захопився її красою? Ріка-красуня. Ріка-зваба. Ріка-мрія. Ріка-любов. Тут все особливе: повітря, настояне на ароматних лугових квітах, запашній ожині, терпкому, з гірчинкою, красноталі; небо, глибоке до запаморочення ясного погожого дня, в негоду ж – низьке, насуплене, немов погляд з-під брів старого суворого козарлюги і бездонне, вкрай таємниче, все в самоцвітах та сапфірах, вночі; вода, яка бадьорить і надає сил, і на яку можна дивитись годинами, і лише з неї можна приготувати неперевершену деснянську юшку; тут скрізь і у всьому – Дух Десни, і кожен, хто спромігся впустити, ввібрати його в своє серце, кожен стає в чомусь іншим, кращим, і він вже ніколи не забуде нашу ріку.

...Поплавці не подають жодних ознак життя. Час від часу у воду летить горох та все безрезультатно – риба чи то взагалі не підходить до берега, чи просто не хоче брати з якихось невідомих мені причин.
Я вже кілька разів з недовірою, – можливо, за туманом не помітив кльову, – виймав вудки, перевіряв горох та замінював на новий: нічого. Нічичирк. Анішелесь. Дивно...
Чекати. Спокійно і впевнено. Хоча б один кльов за весь ранок, але повинен бути. Головне – не пропустити його, і тоді ти з рибою. А без риби сьогодні ніяк не можна, бо ж Толя приїде на обід. Юшка має бути неодмінно: як-то кажуть, матч відбудеться за будь-якої погоди.
Хтось кахикнув у тумані за кількадесят метрів нижче по течії і з того красномовного, з особливою інтонацією, кахикання, мені зрозуміло: і там жодного кльову. Оце так! Дев’ята ранку на годиннику, а в мене нічого і нікого. Навіть натяку на кльов не було. Через три години Толя приїде на юшку, але яка ж юшка без риби?..
Наче колихнувся туман... Легесенький, ледь чутний холодок торкнувся правої щоки – це подих північно-східного вітерця продерся крізь туман. Потроху-потроху подих цей стає все частішим і впевненішим і ось туман все-таки подався. Поволі, якимись лахміттями, він починає сповзати вниз по течії, потроху відкриваючи навколишній світ, як ото проявляється перед твоїми очима в розчині проявника чорно-біла фотографія. Ось уже можна навіть розгледіти зігнуту постать рибалки, що закляк так само, як і я над своїми вудками і чиє кахикання почулося мені в тумані за якихось півгодини до цього.
Вітерець делікатно, проте наполегливо, здуває туман з деснянської води і ще за чверть години я вже можу розгледіти, хто ж то весь ранок мовчки складав мені компанію на биринській кручі: Володя Майсак, сусід по вулиці, що живе лише за три двори від нашої хати.
Ми неголосно вітаємось, і оскільки вже навіть і надії немає на те, що буде якийсь кльов, я стимано скаржусь на невдачу, шкодуючи при цьому про те, що не буде з чим і юшку зварити.
– То візьми в мене, – пропонує сусід, – я тут трійко дрібноти на черв’яка все-таки спіймав.
Я б у безвиході і взяв, але ж гордість... А хто ще зранку був впевнений, що ніколи не залишиться на Десні без риби, спіймає за будь-якої погоди і за будь-яких обставин? Не кажи „Гоп!”, доки не перескочиш...
І тепер отак просто і швидко підняти руки догори: здаюсь, мовляв?
Стримано подякувавши, але так ( от людська натура!), щоб у разі чого можна було і скористатися пропозицією, я кажу:
– Поки що не треба. Піду, посиджу ще де-небудь. Не може такого бути, щоб ніде не клювало.
Слова ці вилетіли самі собою, поперед обдуманого рішення і лише проказавши їх, я дійсно починаю замислюватись: може варто пошукати де-інде рибальського щастя? Довго розмірковувати у мене просто немає часу – вже десята ранку, за дві години тут буде Толя, а в мене... А в мене нуль, нічого. Куди податись? Вгору чи вниз по течії? Де осісти на ті тридцять чи сорок хвилин, що ще залишаються у мене, аби не осоромитись, спіймати хоча б кілька невеличких пліточок чи густірок? Не ловити ж мені на юшку себелів!
Потрібно знайти таке місце, яке б докорінно було відмінним по своїм умовам від нинішнього. Тут чиста круча – отже піду в лозу. Тут обмут, а я пошукаю хоча б і стару, проте гатку. Тут дуже глибоко і сильний вир, а я спробую знайти місце, де течії практично не буде.
Подамся до Шпиля.
Биринський Шпиль – все такий же трикутний береговий виступ над глибокою ямою. Він – як Коза для Рокочівщини; тільки тим і відрізняється від неї, що берег навколо нього і нижче по течії метрів на триста заріс високими вербами, чорнокленом та черемхою разом із ожиною і дикою смородиною. Через глибоку яму Десна тут чи не вдвічі вужча, ніж за сто метрів вгору по течії. Вона постійно вгризається у цьому місці в берег, щороку звалюючи у воду товстелезні верби.
З однією вудкою, підсакою та торбиною я мандрую вниз по течії, до Шпиля, і трохи вище від нього мені в око впадає підходяща місцинка. Круча тут невисока, хіба що метрів зо два, слабенька течія мандрує попід берегом, а за підмитим кущиком верболозу її практично і зовсім немає. Метрів за сім нижче цього кущика у воді сидить ще один такий же. Берег тут досить піщанистий, відповідно – і дно також. Дріб’язок обов’язково має гуляти між цими двома кущиками. Промені сонця через високі густі крони верб сюди ще не дістають. На попередньому місці сонце вже наскрізь пронизує воду, кожна рухома тінь на березі лякає там рибу, тут же навпаки – тінь для неї як захист, порятунок, в ній вона почувається у відносній безпеці.
Ну, моя остання надіє, виручай! Вудка закинута майже паралельно до берегової лінії, гачок із горошиною лежить ледь не під самим берегом, за якийсь метр чи півтора від нього. Та й глибина, виявляється. тут зовсім невелика, як для Десни, зо два метри, не більше. Лише на дрібноту і можна розраховувати. Гачок з насадкою знаходиться на дні трохи вище отого кущика, під захистом якого, голову ладен дати на відсіч, стоїть зараз дріб’язок – плітки, густірки, в’язики. На велику рибу я вже не сподіваюсь: хоча б дрібної наловити на юшку, не осоромитись перед братом.
„Матінко-Десно, подаруй мені хоч трохи рибки!..”
Ще й п’яти хвилин не минуло відтоді, як присів тут та вкинув у воду півжмені гороху, а поплавець вже ожив: задріботів, пускаючи кола і швидко пішов на дно. Все моє чотирьохгодинне очікування вкладається у цю підсічку і я з радістю та завмиранням серця, як колись (нині на кону честь моя, як рибалки!), – р-раз! Зачепив!
І вже за якусь хвилину без зайвого шуму, без жодного сплеску, в руці опиняється двохсотграмовий в’язик. Для мого солдатського казанка по бідності вистачить і його, та все ж... Азарт же. До того ж, якось не відповідає моєму статусові досвідченого рибалки юшка на двох з одним-єдиним в’язиком, спійманим за весь такий чудовий, коли судити по погоді, ранок. Є в мене ще хвилин десять-п’ятнадцять.
І знову маленьким яєчком лежить на воді мій поплавець, майже непомітна течія поволі пересуває його то далі, до середини ріки, то ближче до берега. Вся моя увага тепер на ньому: я аж весь подаюся вперед, тримаючи праву руку над вудкою, щомиті готовий зробити підсічку.
Ледь помітно, лише на кілька міліметрів глибше занурився поплавець, навіть жодного кола не пустив. Років із десять назад на цей його порух я й уваги не звернув би, але зараз тьохнуло в передчутті тихенько серце і хвиля напруги струмом пробігла від нього правою рукою до розслабленого, але саме через те і готового до миттєвої підсічки зап’ястка: с-по-кій-но... За-раз...
Поплавець піднявся над поверхнею до звичного свого рівня і вже за якусь секунду пішов під воду і зник десь там, в темно-зеленій глибині.
Гоп! А там важке і вудка – в дугу, а ще за мить сильний поштовх вниз по течії під того куща: р-раз!.., д-два!.. Ого! В’язь! І чималий!
„ Дякую тобі, матінко-Десно, за твою щедрість!”
Тепер тільки б не зійшов... Тільки б не зійшов...
Як не крути, а досвід – є досвід. Досить-таки швидко, а головне – тихо, бо тиша, коли ти виводиш рибу – то чи не головна ознака твоєї рибальської майстерності, в’язь опиняється у моїй підсаці. Добрих півтора кілограми!
На душі не тільки полегшення (буде таки юшка!), але і самозадоволення, і радість: попри все – зумів, спіймав, встиг. А головне, – в такий день, коли навряд чи хто ще, окрім оце мене одного, може похвалитись достойною здобиччю.
Який я молодець! Я ж знаю, що завжди спіймаю, незважаючи на примхи погоди і будь-які обставини. Головний мій секрет, – він зовсім простий: не прогавити отой єдиний кльов, що його завжди подарує тобі Десна. Якщо місце вибране правильно, кльов, хоча б один за ранок, завжди буде, це вже перевірено. Потрібно спокійно чекати, мати терпіння та витримку, бути зосередженим, аби не прогавити потрібну мить і володіти швидкою реакцією, бо навіть секунда затримки – це вже забагато. І все. Ну ще, в крайньому разі, – вчасно змінити місце, шостим почуттям рибалки безпомилково вибрати найбільш підходяще. І знову чекати.
Чомусь одразу забулося, як менше, ніж годину назад був на межі відчаю, а тепер, бач, формулу успіху виводжу... А що, маю право запишатись, адже переможців не судять! Проте, час братись до юшки.

Нехитра, здавалось би, штука – деснянська юшка: картопля, морква, цибулина, вдосталь риби, трохи перчику, лавровий лист та ще, можливо, кріп і старе сало, а проте, жодна інша страва не зрівняється біля води з юшкою. І ніхто ж із упевненістю не скаже вам в чому саме полягає секрет її смаку. М’яка деснянська вода тому причиною? Беззаперечно що так, скаже вам будь-який кухар – майстер своєї справи. Свіжа деснянська риба? Авжеж, бо зростала вона на волі, в чистій проточній воді, через що стає у юшці аж солодкою на смак, як і сама Воля. А, можливо, через чари багаття, розпаленого власноруч, набуває вона нечуваних смакових відтінків? Ніхто в цьому не сумнівається: десь так воно і є. Чи все це просто завдяки тому, що апетит нагуляний на свіжому повітрі докорінно змінює наші смакові уподобання і пристрасті? Певною мірою, що так. Чи всі ці причини, чи одна з них, або дві надають юшці неперевершеного смаку – не так вже й суттєво, бо що це змінить у нашому захопленні нею? Вона – як невід’ємна частина деснянського світу: зварив вдома – не те; побував на Десні, а юшки не зварив – чогось не вистачає: як витвору пензля не вистачає останнього мазка, як віршованим рядкам – крапки, як грі піаніста – заключного акорду.
У мене проблема: маю дві рибини, а що ж покласти в юшку? Одного малого в’язика? Але ж цього малувато навіть на двох, а мені захотілось і сусіда до юшки запросити... Покласти ще й великого в’язя? На дволітровий казанок це буде аж надто багато, та й додому хотілося б повернутись не з пустими руками, статус зобов’язує. Одного замало, двох забагато... Одного замало, двох забагато...
Ет! Кого я вдома нині здивую тим в’язем? Батьки вже так звикли до моїх уловів, що майже і не реагують на них, а от здивувати декого тут – це було б цікаво: а ну ж бо, яка реакція буде?
І почепивши торбину з рибою на сухий сучок товстої верби, так, щоб здобич була в холодку і ніхто із місцевих мешканців не зміг поласувати нею за моєї відсутності, я йду збирати залишені на старому місці свої речі.
– За годину Толя приїде на юшку, – звертаюся я до Володі. – Приєднуйся.
– То візьми ж мою, – він має на увазі трійко свого дріб’язку.
– Та ні, не треба. Я там дещо упіймав, гадаю, на юшку вистачить.
Швидко повернувшись із речами, я берусь готувати юшку. Перш за все потрібно почати з багаття, щоб до того часу, як всі складові будуть помиті, почищені та подрібнені, в багатті вже був один лише жар, а не палаючі дрова. Так вчив мене колись дядько Василь, батьків друг:
– Коли дрова ще горять, казанок над багаттям не вішай, – казав він мені, ще малому, на нашій пасіці в Рокочівщині. – Ніколи не вгадаєш з вогнем: то він малий, вода ніяк не закипить, то занадто великий, півказанка вибіжить, доки звариш юшку. Дай дровам перегоріти, щоб жар утворився. Казанок вішай низенько, до жару за два-три пальці, не більше. Тоді тобі, аби юшку зварити, вистачить і двадцяти хвилин, ну, півгодини щонайбільше.
Отож, багаття. Якщо ти в цій справі мастак, і розводити багаття в лісі чи на лузі для тебе звична справа, то мусиш робити це з першого сірника без будь-яких там папірців чи різних хитрих таблеток, що продаються в спортивних магазинах для туристів із великих міст. Загорнута в целофан коробка з сірниками, що завжди лежить у кишені мого рюкзака, майже повна, але спортивний інтерес вимагає: „Мусиш запалити з одного!”.
Тут головне – як слід підготуватися. На дрова краще брати сушняк, не надто тонкий, але і не дуже товстий: он скільки його під вербами, в заростях смородини та ожини – це відмерлі вербові гілки, що їх позбивав рвучкий луговий вітер; аби лише була охота збирати, не лінуватися лізти в колючі ожинові тенета. Сушняк крихкий, легко ламається об коліно і швидко перегоряє, даючи необхідний жар. Варто лише скласти його маленьким курінчиком або на манер колодязного зрубу. Тепер залишається підсунути під низ найтонших, як сірник, галузочок та сухих торішніх вербових листочків, уважно відбираючи лише ті, що не відсиріли під час сьогоднішнього небаченого туману. Ну от, все готово.
І присівши з підвітряної сторони, затуливши майбутнє невеличке багаття додатково ще й собою, біля самого сухого листячка сірником об коробку – чирк! Нехай трішки він розгориться, зміцніє, перш ніж підпалювати багаття. Отепер вже можна – обережно, з-під споду, підносимо малесенький вогник до листочків. Враз зайнялися! Перекинулось полум’я на тоненькі галузочки, полизало їх, полизало, – димок почав підійматись у повітря, – та й забрало у свої обійми. А там, дивись, вже й товщі загорілися. Услід за димом і язики вогню здійнялися догори, за якусь хвилину зміцніли і не страшний їм вже північно-східний вітер, навпаки, лише на користь – розбурхує полум’я, тріщать дрова, пішло діло!
Час тепер до риби братися. Із казанком, в якому, складені ще вдома, лежать картопля, цибуля, морква та приправи, із рибальською своєю торбиною, я спускаюся до води. Чистити щойно виловлену рибу – одне задоволення, луска відділяється легко, до того ж в’язь це вам не окунь і навіть не щука, тому за кілька хвилин все готово. А вже випатрати рибу, відібрати смачні нутрощі – печінку та черевний жир, порізати її на шматки і перемити – все це для досвідченого рибалки не являє собою жодних труднощів. Для мого маленького, зазвичай, на двох, армійського казанка, риби надто багато, тож я вже запланував подвійну юшку. Зачерпнувши чистої деснянської водички, займаюсь овочами: почищені картоплини ріжу навосьмеро кожну; цибулину із знятою одежиною надрізаю від хвостика до половини хрестиком, так, щоб вона і смак свій змогла якомога швидше юшці передати, і форму зберегла, не розварилась; моркву шинкую дрібними кільцями – от вам і всі приготування. Тепер все це вкладаємо до казанка: овочі знизу, риба нагорі – вода піднялась по самі вінця. Коли овочі та риба кладуться у холодну воду, тоді вони швидко не розварюються, тому не варто аж надто перейматися тим, щоб постійно стежити, аби в юшці не розварились картопля чи риба.
А тим часом дрова в багатті вже перегоріли, тож підвісивши казанок через дужку на товстенькій ломачці, що спирається на невисокі сошки, ввіткнуті в землю по обидва боки від багаття, чекаю, коли закипить вода з першою партією риби. Жар швидко доводить вміст казанка до кипіння, варто лише регулювати кількість жарин під казанком, щоб вода потихеньку кипіла лише з одного його боку і не переливалась через край. Помішувати юшку не варто, – це щоб риба залишалась цілою. У мене вистачає часу ще й підкинути в жар майже десяток картоплин – нехай печуться, буде з чим їсти відварену рибу, нині її вистачить з надлишком. Проходить не більше двадцяти хвилин і я вже бачу, як побіліли очі малого в’язика – стародавня рибальська прикмета, що риба готова. Висипавши в дерев’яну ложку наготовлену з дому порцію солі, починаю повільно, набираючи в неї потроху юшки та виливаючи назад в казанок, підсолювати страву. Акуратно вийнявши шматки риби, склавши їх на чималенькому лопухові та прикривши від мух ще одним, я закладаю нову її порцію, тепер вже з головою великого в’язя – так задумано мною. Взагалі, за неписаними правилами, якщо готують подвійну юшку, то спочатку відварюють першу порцію риби, виймають її, а потім на утвореному бульйоні вже варять повноцінну юшку. Проте нині на таке у мене немає часу і мені доводиться відступати від усталених звичаїв. Друга порція риби, що була покладена вже в гарячу воду, вимагає постійного нагляду за собою з тим, аби вона не розварилась на мотлох. А оскільки юшку не прийнято перемішувати, то контроль може бути лише за кольором риб’ячих очей, добре, що голова великого в’язя лежить в казанку ледь прикрита водою. Ось-ось велике риб’яче око набуде потрібного кольору, тому вже час вкидати до казанка лавровий листочок та парасольку кропу.
За клопотами мені ніколи і в гору глянути, тож Толю я помічаю лише тоді, коли піднімаю голову, почувши брязкіт пружини багажника його велосипеда, який підскочив на вибоїні за якихось півсотні метрів від мене.
Встиг, дякувати Богові! І скоро ми вже втрьох вмощуємося навколо знятого з багаття казанка, який помалу прохолоняє, стоячи на сирій луговій землі. Я дістаю припасену з дому ще одну дерев’яну ложку та й Толя витягує з кишені таку ж – теж готувався по-своєму; хліб нарізається чималими, як годиться на природі, скибками; сусід додає до столу шматок сала, як же без нього? – словом бенкет ось-ось розпочнеться. Всередині мене розгоряється нетерплячка, неначе щось аж тіпається там – швидше б вже; я відчуваю, що і гості мої так само знаходяться в очікуванні та передчутті настання якогось майже свята: раз по раз хтось, не втримавшись, голосно ковтає слину...
Що так приваблює сучасну людину в оцьому такому нехитрому дійстві – обіді просто неба на березі рідної ріки? Колись проста та буденна річ, ще зовсім недавно – навіть прикмета якоїсь невлаштованості, чи не бездомності, нині сприймається абсолютною більшістю як вишуканий відпочинок та насолода.
Вогнище, приборкана стихія вогню, – перший крок людства від Природи у свій, відокремлений, власними руками створений світ. Чим так вабить нас багаття і власноруч приготована на ньому страва? Які чари навіває на нас солодкуватий димок від вербового хмизу? Чи то забуте відчуття Волі стукає в наші серця, чи майже остаточно втрачені зв’язки з матір’ю-Природою, натягнувшись раптом, як струна, пропускають через себе, прямісінько в наші серця, той струм, що єднав колись людей із навколишнім світом, а ось тепер заново відновлює їх природний, а не штучний, надбаний у гонитві за часом і грішми, життєвий ритм... Це лише там, за межами Волі, ми стаємо іншими, не нами справжніми, не дітьми своєї праМатері, а...
І тільки усівшись на траву біля казанка з юшкою, ми на короткий час повертаємось в далекі часи людського дитинства, коли для затишку вистачало одного лише тепла багаття, а для щастя – запеченої чи засмаженої на ньому здобичі; коли бути бідним не було соромно, а найбільшим багатством вважалась Воля. Як мало, виявляється, потрібно людині і як багато вона хоче мати нині, вивівши самотужки сумнівну формулу щастя, в котрій для своєї матері-Природи місця вже майже і немає...

...Вийнявши з казанка парасольку кропу, я на правах господаря черпаю ложкою ще не зовсім і прозору, але таку вже запашну гарячу юшку і обережно подмухавши кілька разів, куштую:
– Вдалась!
Це немовби команда і гості тягнуться і собі з ложками до казанка. Запустивши свою ложку глибше, аби дістати гущі, Володя вивертає нагору здоровенну голову, що зайняла всю ширину казанка і спочатку аж німіє від подиву:
– Звідки?!.. Коли ж це ти встиг?!..
По його інтонації я розумію: це він подумав, що я його підманув, коли казав, що не спіймав нічого.
– Ото так буває. За якихось десять хвилин он там, під кущиком, – я киваю у той бік, де ще годину назад Десна винагородила мене за терпіння та віру у рибальське щастя і додаю: – Два кльови лише й було.
Солодка мить тріумфу! За неї не жаль, поклавши півторакілограмового в’язя до солдатського казанка, і додому приїхати з порожніми руками.
Не сьорбнувши з насолодою – смаку юшки не відчуєш, тому якийсь час чути лише це сьорбання та тихий стукіт дерев’яних ложок об казанок, бо ж тільки дерев’яною ложкою і годиться їсти юшку – тоді не обпечешся і сповна відчуєш всі тонкощі її смаку.
Вдома, за столом, обід проходить набагато швидше: тарілка у тебе під рукою – знай собі сьорбай! А на лузі, біля казанка, їси без поспіху, зате з насолодою; неквапна бесіда між спорідненими рибальськими душами плине повагом, немов деснянська течія; вітерець то накриє тебе солодкуватим димком від багаття, котре догоряє, то принесе від верболозу терпкувато-кислий аромат дозрілої ожини, а потім, війнувши по лугових просторах, раптом освіжить тонким віддаленим запахом складеного в скирту сіна, особливим таким, передосіннім запахом, аж защемить по-доброму в грудях – от і закінчилось іще одне літо... Ніхто нікуди не поспішає, навіть Толя. Та й де ж це видано, щоб на лузі хтось у поспіху обідав?!
Проте все має свій кінець і юшка в солдатському казанку – також. Повигрібавши з-під попелу готову вже картопельку, я кладу на нього залишки хмизу – на чай і йду мити казанок. Ополоснувши закіпчену алюмінієву посудинку деснянською водичкою, починаю з притиском витирати його всередині деснянським пісочком. Кілька хвилин – і від юшки не залишається й сліду. Зачерпнувши повний казанок води, підіймаюсь нагору, де вже на повну розгорівся вербовий хмиз і чіпляю імпровізований чайник над вогнем, а сам, взявши до рук кришку від казанка, іду до верболозу по ожину. Фіолетові, з сизим нальотом, ягоди на фоні зеленого листя одразу впадають у вічі, тому за кілька хвилин неглибока кришка майже повна. Додавши ще півдесятка наймолодших смородинових листочків, я повертаюся. Вода вже має от-от закипіти – якраз пора закладати в казанок вміст кришки, що я й роблю.
Тепер можна братись і за другу страву. Ну хто б міг подумати, що звичайна печена картопля з вареною рибою може бути такою смачною? Кілька разів тернувши між долонями ще гарячу картоплину, аби краще відстала шкуринка, починаєш чистити її до половини, потім підсолюєш і, незважаючи на те, що долоні твої геть усі вимазані попелом, забувши про умовності цивілізації, берешся до риби, тієї, з першої закладки в юшку, котра давно вже прохолола, чекаючи своєї черги під великим листком лопуха. Гаряча картоплина – прохолодна рибка – хліб, гаряча картоплина – прохолодна рибка – хліб... Смакота!
Попіл на рибі? Ну то й що? Дезинфекція. Так навіть смачніше. Геть умовності! І ми так само поволі, без жодного поспіху, насолоджуємось – трапезуємо. Добре! Говоримо про рибу, про Луг, про Десну. Неквапна розмова дорослих, хоча й молодих, людей. Шкодуємо, що стільки років немає вже повені, що сильно поменшало в Десні риби: „Я ще пам’ятаю...”, „ Батько мій розповідав, що колись...”
Вже й чай наш заварився і казанок знято з вогню – стоїть, прохолоняє. Чай, а може, узвар, – яка різниця? Аромат у нього – неперевершений. Ми потягуємо його потихеньку, хто з кружок, а Володя – з казанкової кришки і благодать вмиротворення остаточно сходить на нас. Вмиротворення початку осені в навколишній природі, вмиротворення в душах – ми немовби розчиняємось, чи, можливо, вростаємо в оцей зелений ще світ із синьою водою, синім же небом і яскравим сонечком, яке дарує нам останні дні літнього тепла... І таке невловиме в повсякденні щастя невидимим метеликом раптом тихенько сідає кожному з нас на ліве плече, а ми, боячись злякати його, замовкаємо і мовчки сидимо над Десною, час од часу попиваючи ожиновий чайок...