"Золота круча" (продовження)

...Мабуть, батькові не один раз довелося трусити мене за плече та окликати, так міцно я спав. Сівши на сіні, тручи заспані очі, що ніяк не хотіли розкриватись, я навіть не одразу второпав, де знаходжусь. Нарешті мені дійшло, що ми на Десні і вже почався ранок. Було прохолодно, повітря здавалось сирим, але таким напрочуд чистим, що хотілося дихати на повні груди, тож сон мій швидко минув.

„Одводні! Треба ж перевірити одводні!” – стрепенувся я. Батько неначе вгадав мої думки:

– Ну, ходімо, подивимось на твої снасті, чи не вчепилось, бува, щось за ніч.

І взявши до рук підсаку, він попрямував угору по течії. Останні, зовсім вже легенькі сутінки розчинялися в повітрі; на сході, над коропським лісом, за Лисою горою, світлішало небо; зірок на ньому вже не було видно, лише одна – в тій стороні, де мало зійти сонце, – світила яскраво, майже, як вночі. Під протилежним берегом знову лунали виляски та удари по воді, немов хтось із берега раз по раз жбурляв у Десну великі камінюки.

– Я сам! – я тільки те й робив, що застерігав батька, аби не він витягував снасті, а я. Та марно! Від одводня до одводня моя впевненість змінювалась на надію, надія – на очікування дива, а потім – дійшла черга і до повного відчаю...

Нічогісінько! Ніхто, за цілу ніч, не спокусився на моїх живців і вони, поснулі, аж побіліли від тривалого перебування у воді. Після останньої поразки у мене зовсім опустилися руки...

– Ходімо! Не треба гаяти час: он вже зовсім розвиднілось, – батьків голос був спокійним. – Дивись, який гарний ранок! Будемо сьогодні з рибою.

„Все! – подумки картав я себе, мандруючи до гатки. – Щоб я ще хоч один раз узявся за ті одводні!”

Проте і на вудках горошини залишились цілими.

„Ну от, правду ж казав увечері отой дядько – наїлась риба мітлиці, не дочекаємось тепер кльову” – засмучений, я все ж таки замінив горошини на гачках на свіжі, запашні, позакидав вудки, сипонув у воду горохом і вирішив за будь-що дочекатись-таки кльову. Хоч одного. Дочекатись ляща і впоратись із ним, бо на що ще мені залишалось сподіватися?

Тим часом ранок вже панував навколо. Від води піднімались легенькі, ледь помітні, випари. Десна ще тільки прокидалась. Ніщо не тривожило її поверхню – ані найменшого подиху вітерця, жодного сплеску риби, навіть під протилежним берегом все стихло. Зеленкувата, немов вилита із темно-зеленого пляшчаного скла попід берегом і блакитна від перекинутого в неї неба ближче до середини, водяна гладь, здавалось, застигла на місці. Лише дрібненькі ямки-войки неначе спливали з кінця гатки і вервечкою слідкували один за одним, доки течія не закручувала їх у спіральний вир, котрий раптом щезав на якийсь час, аби потім піднятим із дна висхідним потоком розсипатись на всі боки по поверхні води найтоншим, найніжнішим, куди тому шовкові, мереживом. Цей плин води заспокоював, уповільнював і думки, і рухи, умиротворяв мене, притягуючи до себе всю мою увагу.

Ніхто поки що не турбував мої поплавці і вони вільно мандрували по войках, слідуючи за течією.

Моє рішення дочекатись кльову ляща, скільки б не пішло на це часу, змушувало мене сидіти непорушно, немов розвідник у засідці, чи індіанець, що вийшов на стежку війни та чатує ворога.

Я навіть не ворушився, сидячи: очима вп’явшись у поплавці в надії вчасно зробити підсічку, а праву руку тримаючи напоготові біля вудок. І сусіди мої застигли, темними купками непорушно сиділи на своїх місцях: дійсно – справжні рибалки.

...Поплавці мої поволеньки: туди-сюди, туди-сюди, – гуляють по вервечці войків. Завмерло, здається, все навкруги.

Відірвавшись від гатки, кілька водомірок на тонесеньких високих ніжках вільно ковзають по поверхні (як таке можливо?) і ніщо їм не перепона – ні вир, ні войок: немов ковзанярі на льоду, однаково легко рухаються що за течією, що проти неї, немов би тої течії і не існує зовсім, або начебто ріка накрита тонесеньким невидимим склом і вода тече собі під ним, а вони шугають безборонно поверх скла.

Із води біля самої гатки вилізла на берег світло-зелена деснянська жаба, вилізла, та й завмерла, не відразу її й помітиш. Тиша. Жодна рибина не скинулася посеред Десни із того часу, як я вранці сів у гатку, хижак і той припинив полювання на плесу протилежного берега.

„Сиди, – кажу я собі, – сиди і чекай. Досить уже, набігався вчора”. Дивно, але виявляється, зовсім не нудно сидіти отак тихенько, непорушно: стільки цікавого можна побачити навколо. Он як красиво тече вода, скільки не дивись, не набридне ніколи. Жаба, осмілівши, подерлась на берег і тепер завмерла вже зовсім поряд: захочу – рукою дістану.

Тихенько, поволі, аби її не налякати, повертаю голову направо – так само непорушно сидять рибалки: і дядько Василь, і батько, і там, далі – інші. Хоча і в них, як і в мене, не клює, проте, очевидно, і вони не нудьгують, сидять собі, мабуть, теж тихенько роззираються довкола, спостерігають, що навкруги діється, але й про поплавці не забувають.

На сході, там де небо набувало жовто-солом’яного кольору, вже не видно було тієї останньої зірки – розтанула в рожево-блакитній височіні. Раптом над темно-зеленою смугою соснового лісу на Лисій горі виглянув краєчок розпеченого сонячного кола. І одразу змінились навкруги кольори, стало все яскравішим, насиченішим, а в душі хтось ніжно тронув найтоншу струну і вона озвалась радісно, захоплено, із захватом:

– О-о-о! Он воно, виходить, як тільки гарно стрічати на Десні схід сонця!

Щось тихенько тріснуло на протилежному березі. Зирк туди: із кущів верболозу, котрі відділяють від плесу високу стіну верб, вийшла... козуля! Я одразу впізнав, – бачив таку на картинках у книгах про природу. Повільно, насторожено, підійшла до води, роззирнулась на обидва боки, мені навіть видно, незважаючи на відстань, як її вуха сторожко повертаються на боки – вперед – на боки: прислухається. Нарешті, заспокоївшись, нахиляє голову з короткими ріжками і, обережно торкаючись губами води, починає пити, але раптом рвучко піднімає голову, знову прислухається і тільки-но вдруге вмочила у воду губи, як хтось із рибалок-курців, не втримавшись, легенько бухикає.

Козуля в одну мить, відштовхнувшись передніми, розвертається на задніх ногах, в три, чи чотири високих стрибки досягає кущів, із шумом продирається крізь них і ось уже все – щезла в гущавині.

По кручі пройшов тихий гомін і знову все стихло. Та все ж рибалкам, мабуть, набридло сидіти стільки часу, марно чекаючи кльову.

– Неначе і в воді її нема, – почувся голос одного з них.
– Мов у колодязі, – погодився батько.
– Добре вчора повечеряла, – приєднався до розмови дядько Василь. – Ось ще годину-півтори посиду, та й подамся додому – нема тут чого робити.

„Та ні, – розмірковував я, – ще ж тільки сонце сходить. Ми так рано додому не поїдемо. Треба частіше гороху підкидати. Такий горох вдався! Який же лящ пройде мимо такого гороху? Ось і вчора ввечері ні в кого лящ не клюнув, а в мене клюнув. Що то значить, гатку перегатили! Роззява! Захотілось тобі з тими одводнями бігати... Це б мав зараз ляща.”

Сонячне коло майже повністю піднялося над лісом. Набравши з торбинки гороху, я сійнув ним по воді, якраз там, де біля краю гатки починали закручуватись войки і знову поглянув на сонце. Ще мить – і воно повністю зійде над лісом.

Раптом зліва щось блиснуло. Я повернув голову і занімів: віддалена частина кручі, ліва, дальня сторона деснянської підкови, в яку сонце, повністю зійшовши над лісом, вдарило всіма своїми променями, блищала, мінилась, вигравала справжнім щирим золотом! Таке я бачив лише в кіно, коли дивився фільм „Золото Маккени”, але ж там події відбувалися в Золотому каньоні і проти сонця сяяло справжнє золото. А тут! Що ж виблискувало золотом тут?!

Я дивився і не вірив своїм очам: проста деснянська круча, звична вже мені, буденна, яка ще хвилину назад мала неприглядний коричневато-сірий колір, така собі Попелюшка, в одну мить, немов від помаху чарівної палички, перетворилась на Принцесу і вигравала проти сонця, аж очам було боляче дивитись, немов велетенська брила золота в дві сотні метрів завдовжки і чотири метри заввишки! Як таке може бути? Стільки золота! Поверхня води там, біля кручі, під сонячними променями аж пломеніла.

Забувши про все на світі, я милувався небаченим досі дивом. Якою нудною видалась мені колись, при першому побаченні, ця круча – ані травинки на ній, ані кущика, і якою неймовірно величною була вона тепер!

Диво тривало недовго – на те воно й диво. Хвилин п’ять-десять, не більше. Варто було сонячному дискові піднятися вище, як круча поволі згасла і знову стала мати звичний вигляд. Та я відтепер достеменно знав: вона чарівна, іншої такої нема в цілому світі.

Здивування, захват, радість – які б ще підібрати слова, аби передати, що творилося тоді у моїй душі? Вперше в житті я по-справжньому усвідомив прекрасне довкола себе, тож тепер насолоджувався красою природи і вперше відчуття цієї насолоди затулило собою гіркоту і вечірньої, і вранішньої рибальської невдачі.

Кльову так і не було. Ну то й що? Скільки цікавого вдалося мені побачити, жаль лише, що не розповіси нікому так, як хотілось би, ані про нічне небо, ані про золоту кручу – просто не знайдеться підходящих, потрібних, слів. Зате в душі, я не розумів цього тоді, але добре відчував, щось таке сталося, щось там виросло, незрозуміле ще й мені самому, але – таке потрібне на майбутнє, на все життя.

Зовсім іншими очима дивився після того я навкруги і стільки цікавого відкривалось мені того ранку! Зі сходом сонця безліч щурів повилітали із своїх нірок і носились навколо мене в повітрі та над самою водою, мов сірі блискавки. Верх кручі попід самою травою на півметра вниз був неначе решето, весь у дірках їхніх нірок. Вловивши на льоту комара, чи мошку, пташка безпомилково, серед безлічі подібних, знаходила своє житло і з усього розгону потрапляла прямо в нього, затримавшись на вході лише якусь мить. Маленький тулуб із роздвоєним, не таким довгим, як у ластівки, хвостиком, дуже довгі, проти тулуба, гострі крила, широкий, із коротким дзьобиком, рот – кумедні пташки гасали в повітрі, дивом не зіштовхуючись одна з одною. Як їм це вдається на такій швидкості?

Чи та, що раніше сиділа біля мене, чи вже якась інша, зелена жаба, сидячи наполовину у воді біля моєї гатки, почала помалу скрекотіти, роздуваючи щоки та горлянку. До неї з різних місць приєдналися голоси ще трьох чи чотирьох одноплемінниць, а потім враз вибухнув цілий хор із доброї сотні жаб’ячих горлянок. Їхній скрекіт видавався просто оглушливим серед ранкової тиші, але через кілька хвилин він так само раптово, як і розпочався, немов по чиїйсь незрозумілій нам, людям, команді, враз і обірвався.

Трясогузка, – маленька світло-сіра пташка з довгим, чорним на кінчику хвостиком, що безупину посмикувався вгору-вниз, вгору-вниз, сіла на кручу в кількох метрах від мене і спокійно, бо я не ворушився, мандрувала по вимитому водою вузенькому причілку взад-вперед, певно, шукаючи поживи для себе та своїх пташенят.

Виявляється, варто лише завмерти, не ворушитися, і тоді побачиш навколо себе стільки цікавого, живого – жаби, птахи, звірі живуть своїм життям, раніше тобі зовсім незнаним. І все боїться людини, бо ми такі: володарі Землі, захочемо – вб’ємо, захочемо – полонимо, ми найрозумніші, найсильніші. Людина – цар природи, а царя потрібно боятись. От тільки погратись із нами ніхто не збирається і дружити теж... Вони самі по собі, а ми самі по собі. А мені хотілося, аби оця трясогузка сіла на мою долоню і я б її нічим не зобидив, погладив би по спинці, роздивився зблизька яке в неї пір’ячко, і очі-намистинки, і пригостив би черв’ячком...

Раптом знизу, від Забейківщини, двічі коротко ревнула сирена. Хто з деснянських рибалок не знає цього звуку? Буксир тягне баржу до Новгорода-Сіверського і перед крутим поворотом подає сигнал, аби не зіштовхнутись з іншим судном. Але цього разу з-за повороту вискочив один лише буксир і на його борту великими білими літерами була виведена назва: „Коршун”. На чималій, як для такого неповороткого судна, швидкості він ішов деснянським фарватером, здіймаючи півметрову хвилю. Коли він проминув нас і був вже біля Кози, поверхня води почала підніматися все вище й вище, утворюючи хвилю, яка невідворотньо насувалась на мене. Раптом захвилювалася гатка, погойдуючись то вправо, то вліво; знизу по береговому урізу мчалась до мене з ревом, б’ючись об кручу, висока хвиля і я з захватом спостерігав її наближення. Ось вона вже в кількох метрах від мене..., у двох..., поряд... Гатка хитнулась так, що мені здалося, зараз вона разом із хвилею опиниться на березі, вода летіла прямо на мене і я з острахом підняв якомога вище ноги...Хлюпнувши всією своєю велетенською масою прямісінько мені під ноги, навіть замочивши трохи черевики, хвиля побігла далі, гатка повернулась, трохи скуйовджена, на своє місце, а слідом за першою йшла вже друга, щоправда, менша від попередньої і не така після неї страшна, а далі третя та четверта – все менші і менші. Я глянув на своїх сусідів, котрі, так само, як і я, тільки із сміхом, піднімали перед хвилею ноги:

– Позавчора, казали, „Голуб” пройшов, так у Карасівці і гатки на березі опинились – весело проказав той дядько, що прибився ввечері до нашої юшки з пляшкою горілки.

Знову двічі коротко ревонула сирена, тепер вже перед поворотом на Биринському плесі і все стихло, лише часом було ще чути роботу двигуна буксира-бешкетника.

Один із моїх поплавців здригнувся, потім ще раз і ще. Серце бухнуло в грудях, права рука метнулась вперед і завмерла над вудкою, аби не прогавити головну мить, ту долю секунди, що її деснянська риба надає рибалці. Це на озері можна, ба, навіть треба, не поспішати з підсічкою. Тут, на Десні, я вже переконався у цьому, не встигнеш і „раз” сказати, як буде пізно. Але поплавець більше не ворушився. Почекавши ще з хвилину, я витягнув вудку. Горошина була ціла-цілісінька, риба лише наполовину стягнула її з гачка.

„Треба ще на черв’яка спробувати” – замислив я. Черв’як опинився на гачку, плавний помах вудлищем, течія підхопила гачок з наживкою і, натягнувши жилку, поклала його якраз там, де треба. Але й черв’як нікого не спокусив під водою. Хвилина за хвилиною – час спливав за деснянською течією повільно, але невблаганно. Аж нарешті поплавець задріботів, немов задрижав, – дрібно-дрібно, – потім трохи занурився у воду, але за мить знову був на поверхні і знову дрижав. Не витримавши, я підсік і майже не відчув опору. На гачку сиділа маленька, десь в півдолоні, густірочка. Першим моїм бажанням було знову взятись за одводні та використати маленьку рибинку як живця.

„Та ні, більше гаяти час на цю безнадійну справу я не буду, це вирішено твердо” – і відчепивши густірочку з гачка, я вкинув її до ямки. Якийсь час вона ще підстрибувала там, а потім, викачана вся в сухій глиняній порохні, тихо заснула.
Ні, риба таки не збиралась клювати цього ранку. Було мабуть, годин сім, коли потроху почали збиратись та роз’їжджатись по домівках рибалки. Врешті-решт, окрім нас із батьком, залишився в кручі лише один, – старенький дідусь, що прикотив на велосипеді вже вранці, коли й сонце піднялось над лісом.

Мабуть, і батькові набридло сидіти просто так, бо через якийсь час він, пройшовши по кручі, сів поряд зі мною, заглянув у мою ямку і спитав:

– Ну що, давай будемо додому збиратись?

В моїй торбинці залишалось ще чимало гороху. Вже взявши її до рук із тим, щоб висипати принаду у воду, як це водиться серед рибалок, я раптом звернувся до батька:

– А в тебе залишився? – спитав, маючи на увазі горох.
– Та ось же приніс. Закришимо нашу гатку.
– А давай на Козі посидимо? – я глянув на батька. – Ну що там дома робити?

Очевидно, йому й самому не дуже хотілося так рано покидати Десну, бо він, як мені здалося, із задоволенням погодився. Взявши горох, дві мої вудки та одну батькову, його підсаку і наші кошики, ми подалися на Козу.

Коза – знамените місце. Майже посередині Рокочівщини лівий високий берег наперекір воді, не здається, як та не намагається його підмити, урізати. Через це русло тут звужується і течія, не справившись із міцним берегом, але через те звуження ставши більш стрімкою, вимила у дні, одразу ж за Козою, глибоку яму, котра бозна з яких часів служить захистом, укриттям та рідною домівкою великій кількості риби. Над самою ямою, вище по течії, утворився береговий виступ, що трикутником врізався в річище, але відразу ж за цим виступом берег під прямим кутом подається назад, мало не в півтора рази розширяючи русло ріки і далі вже берегова лінія плавною дугою вигинається аж до перегатів, що їх зробили ще по війні на самому початку плесу, аби течія, впершись у перегати, сама для себе поглибила русло та зробила його придатним для проходу деснянських суден.

Через те, що в ямі на Козі завжди тримається повно риби, вся круча нижче Кози всіяна гатками. Їх тут так багато, як, мабуть, ніде більше по Десні, – вони стоять через кожні п’ятнадцять-двадцять, а подекуди – й десять метрів.

Коза нічия. Вона належить всім і нікому. Через велику попід самим берегом глибину на ній неможливо нагатити гатку, та вона тут і не потрібна. Той, хто перший зранку чи звечора займе місце на Козі, – той і ловить.

Як ми вирішували, їхати додому чи ні, Коза була вже вільною, тож ми і перейшли на неї.

Коза – зручне місце. Лише тут на кручі примостилось кілька кущиків лози, а над самою водою утворився, як кажуть деснянські рибалки, такий собі припічок – невеликий трикутний майданчик у кілька квадратних метрів, на якому не те, що ловити, а й спати зручно – он навіть слід від багаття залишився. Ще один кущ верболозу, круглий, немов куля, вчепився на краю припічка над самою водою і живе тут роками, незрозуміло як виживаючи під час повені. Чималенька купа сіна, нанесена сюди хазяйновитими рибалками, взагалі робила Козу місцем зручним та затишним, майже домашнім.

Ох, і глибоко ж тут, на Козі! Ще зправа, під одиноким кущем, вудка діставала дна за якихось метр чи півтора від берега, а вліво яма глибшала і глибшала. Довелось нам дві вудки покласти майже цілком на припічку, так, що вони лише по півметра звисали над водою, бо інакше гачки навіть дна не сягали. Поплавці лежали поряд із урізом води, бо берег обривався до самого дна прямовисною чотирьохметровою стіною.

Закришити на новому місці – то справа обов’язкова. Ми сипонули горохом попід самісіньким тобі берегом, аж дивно було на те дивитись, і він вмить щез – пішов на дно. Берег відбивав стрижень правіше, та й кущ на краєчку припічка був неначе природна гатка, тож поплавці наші лежали на спокійній воді тихо, навіть не рухаючись.

Зхрестивши ноги по-турецькому, ми сиділи на сіні і тихенько собі, пошепки, розмовляли – про мітлицю, про козулю, про те, чому це риба цілий ранок не клює...

Нам було гарно та спокійно. Сонечко почало вже потроху пригрівати, так, що скоро ми залишились у одних сорочках. Була якраз та чудова вранішня пора, коли у природі всього в міру: від кущів на кручі, від їх затінку зліва, ще тягне прохолодою, але сонечко вже гріє спину, хоча до полуденної спеки ще далеко. Вранішнє небо, таке глибоко блакитне, ще лише починало світлішати, ще барви були по-ранковому яскраві, а затінок темніший, ніж удень. Жодної хмаринки на небі і навіть жодного натяку на вітерець не було; у дзеркалі Десни, а ми тепер, з Кози, дивилися уздовж ріки, відбивалось і синє небо, і зелені верби, стіну яких видно аж від самого Коропа...

Мабуть, отут я вперше по-справжньому і закохався у Десну, у луг, у високе синє небо над ним, у воду, що плине повагом повз тебе, з її войками та мереживними візерунками, які жодного разу не повторюються, скільки на них не дивись...

А, між іншим, поплавець на моїй коротшій вудці тим часом повагом, не поспішаючи, по-о-о-то-ну-у-в. Вчасно я на нього глянув. Раз! Одразу відчув, що здобич немала: вудка зігнулась дугою і поштовхи там, внизу, були неквапні, повільні, навіть і не поштовхи, а ніби хтось на другому кінці волосіні ворочався ліниво та поважно. Рибина весь час забирала правіше, аби швидше дістатися стрижня.

– О-о, це добра плітка чи густірка, – проказав я, намагаючись у присутності батька говорити повагом, не поспішаючи, ніяким чином не проявляючи хвилювання, навіть, якби воно і було. Аж тут у товщі води тьмяно блиснув широкий сріблястий бік.

– Лящ! – я був здивований і трохи розгублений. Так довго чекав я цього моменту – побачити першого в житті справжнього ляща на гачку своєї вудки! Десь у підсвідомості я вже, мабуть, примирився із тим, що таке ніколи не трапиться, аж ось!..

Велика батькова долоня лягла на мій правий кулак, в якому я стискав вудку.

– Не поспішай. – Піддаючись рибині, батько поволі став опускати вудку до води. – Але завжди тримай волосінь натягненою. Нехай притомиться.
Та я переживав не за те.
– Це ж мій лящ! Це я його спіймав – я боявся, що взявшись мені допомогти, батько тим самим відбере у мене право на перемогу.
– Та твій же, твій – заспокоїв він мене і додав: – Якщо в підсаку його візьмемо.

Тим часом опір ляща слабшав. Його високий спинний плавець вже вдруге розтинав поверхню води, а потім риба і взагалі час від часу почала лягати на бік. Батькова рука, що несильно стискала мій кулак, трохи підняла вудку, голова ляща виткнулась із води, рот відкрився, зябра хапонули повітря і він враз завмер, не чинячи більше ніякого опору.

– Отепер потихеньку, повільно підтягуй його до берега. – Другою рукою батько взяв підаку та поволі опустив її на воду. Лящ із піднятою над водою головою, розкритим ротом та витягненими в трубку губами, плив прямо у підсаку, котра, трохи занурена, чекала на свою здобич. Ледь тільки лящ, перетнув її обруч і опинився над нею, батько, не гаючись, із натугою підняв підсаку над водою. Лящ двічі важко повернувся в ній, запізно зрозумівши, що він у пастці, з сітки срібними намистинками збігла вода і ось підсака вже на березі.

Не дав я батькові нічого більше робити. Сам утримував ляща, акуратно відчіпляючи гачка, сам, відчуваючи неабияку силу його широкого красивого тіла із сірувато-коричневою, під колір деснянського мулистого дна, спиною, із сріблястими боками, вкритими великою лускою, запроторив здобич до свого(!) рибальського кошика, в якому з учорашнього вечора у прив’ялій траві лежав мій улов.

Думка працювала чітко та зосереджено: „ Треба якомога швидше почепити нову горошину та знову закинути вудку. Лящі ж бо ходять косяками...” Проте руки не слухались, пальці тремтіли і ніяк не могли втримати взяту з торбинки горошину. Тим часом лящ, оговтавшись у полоні, почав щосили намагатися із нього вибратись. Мені довелося покинути вудку і взятись за кошик. Лише застібнувши його на стареньку „блискавку” та, задля гарантії, ще й запхнувши кошик під сіно у себе за спиною, я знову взявся за вудку. Батько, зрозумівши мій стан, вже сам почепив мені на гачок горошину і мені залишилося лише закинути снасть. Почекавши, доки течія покладе грузило та гачок із насадкою на дно, я поклав вудку на коротесеньку сошку-рогачик, що стриміла над самим урізом води.

Свято почалося у моїй душі! Нарешті! Я спіймав справжнього ляща, не підлящика – ляща, про якого можна буде довго розповідати друзям.

– Тату, а скільки він важить?
– Думаю, до кілограма, – голос у батька був явно задоволений. – Не крутись, сиди тихо і пильнуй поплавці. Треба гороху підкинути: дивись, ще й діло буде.
Зачерпнувши в торбині жменею майже весь горох, він сипонув його під самий берег.

Мене аж підкидало на місці. Хотілось щось робити – що саме, навіщо? – те мені не було відомо. Кудись поділась вранішня зосередженість та внутрішній спокій, енергія нуртувала всередині і шукала виходу назовні. Не так вже й часто поглядав я на поплавці, інакше одразу помітив би, як один з них, на другій моїй вудці, той, що лежав під самісіньким берегом, раптом пішов униз. Але це був мій день. Слідом за поплавцем почав гнутись гінчик вудки. Я помітив це, коли вже він торкнувся води і реакція моя виявилася миттєвою. Оскільки вудка практично вся лежала на березі і знаходилась зліва від мене, я підсік лівою рукою, вхопивши вудлище мало не за його середину.

Ого! Там, у глибині, було щось іще важче, ніж вже спійманий лящ. Самому собі незрозуміло яким чином, я, хоч і сидів зі схрещеними ногами, вмить зірвався на рівні і перехопив вудку як треба, та ще й обома руками.

– Я сам!! – мій вигук зупинив батька, котрий, мабуть, теж весь у азарті, зібрався знову мені допомогти. Вудку хилило й хилило до води сильними, неспішними, але потужними потяжками.
– Отак і тримай, не поспішай! – батьків голос пролунав саме вчасно, бо я вже збирався, не чекаючи, зо всіх сил тягнути здобич нагору. Вигляд зігнутого в дугу вудлища, яке, похитуючись в такт рухам рибини, гнеться, мало не торкаючись гінчиком води, гасить її сильні ривки, натягненої мов струна волосіні, що ріже воду, – відчуття змагання силою зі своєю здобиччю, яку ти перехитрив, заманив-таки своєю принадою, змусив, забувши природну обережність, узяти гачка з насадкою, вчасно і так, як треба, підсік, передчуття можливого успіху, якщо тобі все ж вдасться її перемогти, – цей, первісний ще, мисливський азарт із першого разу бере людину у свій полон повністю і на все життя.

Суперник помалу слабшав, вудлище потроху розпрямлялось і піднімалось догори. Аж ось, недалеко вже від поверхні, з деснянської темної глибини повільно вималювався широкий, тепер уже жовтувато-мідний бік безперечно більшого, ніж перший, ляща.

Ух ти! У мене перехопило подих. Спіймати навіть не одного, а одразу двох лящів – про таке я навіть мріяти не мріяв. Та лящ здаватися не поспішав. Хоч і не так сильно напирав, як раніше, але загледівши підсаку, котру батько вже тримав у воді напоготові, лящ зібрав всі свої сили і знову пішов до дна. Знову вудка зігнулася в дугу і раз по раз хилилась до самої води. Але на цей раз сили ляща досить швидко скінчились і він піднявся на поверхню, відійшовши далеко від берега.

– Прихили вудку, швидше! – батьків голос був схвильованим.

Я згадав, я бачив, як це робиться і різко повернув вудлище вправо, так, що воно майже лягло на воду і тримав його паралельно воді. Все ж таки лящ встиг, піднявши у повітря свого широкого хвоста, ляснути ним на обидва боки, а потім знову пішов вглиб і вправо, туди, де стрижень закручував свої войки.

– Вудку в інший бік!

Підкоряючись наказові, я так само стрімко повернув вудлище вліво і знову тримав його паралельно воді. Лящ стомився. Він знову піднявся наверх і рухи його були повільними, він раз по раз перевертався то на один бік, то на другий, аж доки зовсім не ліг на поверхні води. Його зябра широко відкривались, він виглядав немов стомлена захекана людина, що довго бігла, не розрахувавши своїх сил, і вже безвільно тягнувся за жилкою прямо до підсаки. Та варто було батькові трохи подати її вперед, як лящ почав відчайдушно рватися з гачка, піднявши купу бризок, що в променях сонця виблискували, мов якісь самоцвіти.
Нехтуючи всіма засторогами, я зо всіх сил тягнув вудку на себе. Бризки летіли на всі боки, виляски розляглись по всій кручі, але ж і той метр, що залишався до підсаки, скоротився вже до кількох сантиметрів.

Мало не падаючи у воду, батько скільки міг, подавав підсаку вперед. Сильно потягнувши вудку вгору, я підняв голову ляща над водою і тепер мені стало навіть добре видно гачка, що тримався за самий краєчок риб’ячої губи. Широке міцне тіло різко подалося набік, а я враз відчув пустоту в своїх руках: вудка розпрямилась немов та пружина, а волосінь із гачком та грузилом вистрілила кудись в небо, немов із гармати.

У мене обірвалось серце і впало до ніг, прямо на глину...

Та батько підняв підсаку в повітря і на дні її – о, диво!! – нерухомо лежав великий лящ!

І моє серце, що, бідолашне, лежало знівечене невдачею під ногами, на деснянській кручі, враз злетіло на своє звичне місце і вдарило там гопака, аж тісно стало йому в грудях!

Я вигукнув щось таке дике, нелюдське, мабуть добре зрозуміле лише якомусь первісному мисливцеві чи рибалці, випустив із рук вудку, не переймаючись її подальшою долею, і вхопився за підсаку, котру батько саме повернув далі від води.

Луска мого (мого!) ляща відливала потьмянілою міддю, розміром була, як добрі п’ятнадцять копійок і сам він зі своєю великою трикутною головою, широким сильним тілом, великими сірувато-коричневими плавцями, був як щасливий сон, як мрія, що збулася завдяки помаху чарівної палички. Я дивився на нього поглядом мого ровесника – первісного рибалки, дивився як на здобич, а не цяцьку, чи в примхах отриману від неба забаганку. Сьогодні вдома всі, авжеж, усі, будуть їсти моїх лящів і їх вистачить на всю сім’ю. Це я сьогодні її нагодую; відтепер і я матиму право у колі дорослих рибалок стримано та скупо розповідати про те, як ловив лящів. Зрозуміло, що без батькової допомоги я б з ними не справився, але ж ніхто і не заперечуватиме мого права на цю здобич.

– Везе тобі сьогодні! – з батькового голосу було зрозуміло, що він радий за мене. – Я вже думав, гаплик, – вдере лящ. Ти запам’ятай, – зазвучали повчальні нотки, – у цьому ділі поспішати не можна. Сіла рибина на гачок – твоя справа лише втримувати її, а не тягнути через голову; основне – не дати вийти їй до воя, на стрижень, бо там течія на неї працює. Риба сама стомиться. От тоді потрібно, щоб вона вхопила повітря. Як повітря ковтне – все, вона твоя, роби з нею, що хочеш. І ніколи не намагайся брати рибу в підсаку з хвоста – обов’язково втече. Тільки з голови!

Та я ж начебто все це знав давно, чув не раз. Але одна річ – коли в тебе на гачку густірка чи в’язик вагою в двісті грамів, і зовсім інша – коли такий лящ, та ще й вперше у твоєму житті і тобі навіть страшно подумати, що він може втекти лише через те, що ти робитимеш все повільно, а тому й хочеться якомога швидше його витягнути!

– Шуму ти наробив багато, – похитав головою батько, дивлячись на поверхню води, вкриту піною, що утворилася від борсання ляща. – Це б закришити, так немає чим. Ну, нічого, ми тепер з рибою, посидимо з півгодинки, почекаємо, може на наше щастя ще щось клюне. Не буде діла – поїдемо додому.

Та я вже не переживав: можна й додому. Звісно, краще було б упіймати ще одного, а той двох таких красенів. Ото б уже було розмов! Але й два лящі – то не один. І один добре, тим більше, що він перший у моєму житті. А вже два – та про таке мені навіть і не мріялось! Ось вони лежать: піднявши сіно за собою та розкривши сумку, я милувався своєю здобиччю.

– Дивись, – почув я батьків голос, – що воно таке?

Течія несла зверху до Кози щось живе, воно лежало на поверхні і потроху ворушилось, пускаючи на воді кола. Порівнялось із кущем на краю припічка, повільно пропливло під навислими над водою гілками, течія вивернула його вліво – до поплавця моєї коротшої вудки і ми побачили, що то була щука, чималенька, як на мене. Вона, навіть помітивши нас, не дременула вглиб, а так само залишилась на поверхні, час від часу широко розкриваючи зубату пащу.

Не гаючи часу, батько вихопив із води свою вудку, тримаючи вудлище в правій, а волосінь – у лівій руці, сяк-так обвив нею голову щуки за зябрами, котра ніяк тому не опиралася, і помалу почав підтягувати неочікувану здобич до себе. Тим часом, швиденько повиймавши свої вудки, я вхопив підсаку та тримав її, аж доки щука не опинилась прямісінько над нею, а далі вже все було просто і за мить рибина була на березі. З цікавістю почали ми оглядати її, намагаючись зрозуміти причину такої дивної її поведінки.

На череві, одразу за горлом, велика місцина овальної форми була не білого, а майже чорного кольору і випиналась донизу. Батько знизав плечима:

– Нічого не розумію. Доведеться операцію їй робити, – та й потягнувся за своїм рибальським ножем.

У стравоході, де буває, рибалки знаходять щойно з’їдену щукою здобич – маленьких рибок – лежало щось важке і тверде. Розрізали стравохід.

– Ти ба! Та це ж чиєсь грузило від донки!

На батьковій долоні лежав важкий шматок свинцю, що був вилитий у піщану форму від звичайної столової ложки, з двома дірочками по краях, за допомогою яких до грузила кріпиться основна жилка та повідці. На пласкій стороні грузила, акуратно, немов хтось його зумисно так поклав, лежав чималенький почорнілий гачок.

– Ну тепер все ясно, – зробив свій висновок батько. – Вхопила щука грузило так, як блешню хапає, мабуть дуже голодною була, або грузило було блискучим, щойно відлитим. Через горлянку пройшло, а в стравоході застрягло. Ти бачиш, який шлунок у щуки – скільки тут часу пройшло, а волсінь вже перетравила. Перетравила б і гачка, дарма, що залізний, а от грузило виявилось завелике для неї. Стравохід їй перекрило, та ще й зараження почалося – он яка чорна пляма на пузі.
– А чому ж вона поверх води пливла?
– Повітря наковталась. Ти ж бачив, яка роздута була...

Помовчавши, батько додав:

– Чого тільки на Десні не побачиш.

Авжеж. Варто мені було лише один раз, вперше, заночувати тут і одразу ж стільки побаченого, вражень стільки, що їх, здається, не передаси друзям і за місяць.

Якось сама собою риболовля наша добігла кінця. Ми вже не стали вичікувати в надії, що клюне ще один лящ, і заходились змотувати вудки. Потім пішли разом до тієї гатки, де ловив батько та позбирали залишені ним вудки, а далі вже прийшли і до нашої гатки. Черв’яка на моїй вудці, звісно, не було вже й сліду. Збираючи снасті, я згадав про свій улов, що лежав тут же, у ямці.

Малесенька густірочка, вимазана в суху глиняну порохняву, вся аж присохла, слизу на ній не залишилось і сліду, а луска на спинці з того боку, що лежав до неба, набула синюватого відтінку. Рибинка займала хіба що половину моєї долоні. Що з нею було робити? Я вже намірився викинути її назад у Десну, та батько зупинив мене:

– Ні, – твердо сказав він, – забирай її додому. Таку маленьку рибку треба одразу випускати. Вона ж підросте і ти її знову спіймаєш, але тоді з неї вже користь буде. Можливо, це й не густірка, а лящ. Тобі сьогодні кого сподобалося ловити більше: оцю густірочку чи ляща?

– Ляща... – мені стало соромно.
– Раніше рибу ловили, – продовжував батько, – не заради втіхи, а задля їжі. З необхідності ловили. А тому берегли рибу, бо знали: як всю знищать, то нічого буде і їсти. Це тепер...– махнув він рукою.
– Забирай. Коту віддаси. Викидати спійману рибу гріх, треба живою відпускати, якщо вона тобі не потрібна.

...Вмів батько сказати так, що те потім запам’ятовувалось на все життя.

Повкладавши на свою техніку наші манатки, поприв’язувавши до рам вудки, почіплявши на рулі кошики, з яких стриміли зелені жмутки тонконога та білі головки лугового клеверу, ми востаннє глянули на Десну, на нашу гатку, на Козу.

– Давай свого кошика. Тобі легше буде.
– Ні! – рішуче сказав я.

Ще чого – полишити мене головного задоволення: проїхатись по Коропу із кошиком, повним риби, бо кожен знає, якщо з рибальського кошика стримить жмуток трави, значить, не з пустими руками повертається рибалка.

– Ясно – посміхнувся батько. – Ну, добре, я поїхав, а ти не поспішай.

Сказав, та й заторохтів на своєму веломоторі.

Яке там „не поспішай”! Мене несло додому немов на крилах, дарма, що кошик раз по раз чіплявся, тер об переднє колесо і руль постійно тягло вправо. Ледве не полетівши сторчака на вибоїні між Старою та Новою Коноплянками, я домчав до Коропа неначе якийсь гонщик, розігнався було, аби з розгону заїхати на гору у вузенькій вуличці, але духу вистачило лише до половини підйому. Захеканий, ведучи велосипед у руках, вибрався на гору, а там вшкварив по прямій аж до нашої вулиці Красіна.

Неділя – базарний день, тож я з розгону мало не влетів у гурт жінок, що повертаючись із базару, теревенили про щось своє біля Соломчиного двору. Вдаривши по гальмах, аж велосипеда на бік занесло, я все ж таки в останню мить зупинився.

Ще й сам не встиг оговтатись, як почув сердитий голос матері, що, виявляється,теж була у цьому гурті:

– Ти куди оце так летиш?! Хочеш під машину втрапити?
Далі запитання посипались мов горох: і де батько, і чому захеканий, і чи не змерзли вночі... І нарешті:
– Що спіймали? – бо ж у очі одразу жмуток трави кидається.
– Дивись, – якомога спокійнішим голосом проказав я і розкрив кошика, не знімаючи його з руля. Колом обступивши мене , туди зазирнув увесь гурт.
– О-о-о!
– О-го-о!
– О-го-о! Невже сам впіймав?!
– Сам. – Я відповів так, неначе два лящі за ранок – то для мене така буденна справа, що про неї не варто і розмову вести.
– Ходімо додому, – звернувся я до мами, – їсти хочеться.

І ми пішли: я – весь осяяний променями слави і мама, що в тих променях грілась; чудовий літній день тішив око зеленню листя, розмаїттям квітів, глибочінню неба, а моя душа, наповнена щастям по самі вінця, співала жайворонком десь там, високо-високо, над нашими головами.

Вдома мене, ясна річ, уже чекали. Варто було клацнути клямкою хвіртки, як дід із бабою були вже на порозі і миска стояла біля їхніх ніг. Тоді я, без поспіху притуливши до воріт велосипеда, зняв із руля кошика, поволі розгорнув траву, дістав спочатку нещасну маленьку густірочку і мовчки поклав у миску, потім дві чималенькі, потім в’язика, нарешті дійшла черга до першого ляща і він розлігся у білій емальованій мисці від краю до краю, закривши собою решту здобичі, а коли вже зверху ліг останній, великий – о-о-о! – сонце на небі засяяло вдвічі яскравіше!

Дід, як справжній, хоч і озерний, а все ж справжній рибалка, довго цокав язиком, перевертав моїх лящів, приплямкував губами, потім таки запитав:

– Невже ж оце сам спіймав?
Батько стояв поруч, тому совість не дозволила мені збрехати:
– Батько в підсаку брав...
– Та тобі пора вже свою мати, – одказав дід і знову заходився хитати головою та дивуватись так, як лише він один і вмів:
– Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!

Гроші на підсаку мені дали того ж дня. Коли вам доведеться побачити рибалку з підсакою, знайте: то рибалка серйозний і він час від часу, а, можливо, й завжди, ловить велику рибу. Отак і я став вважати себе серйозним рибалкою. Я після цього навіть до сідла почав нарешті діставати і відтоді, їдучи з лугу, маючи на кермі велосипеда кошик із жмутком зеленої трави, яка стирчала з нього на обидва боки, на рамі – прив’язані деснянські вудки з поплавцями, підтягненими майже до самих гінчиків, а з ними ж була прив’язана ще й підсака, – почувався майже дорослим, бо всім же зрозуміло: рибалка серйозний і їде не з пустими руками.

Смачна риба лящ, особливо смажений. І не просто смажений, а смажений так, як годиться: не на одній лише олії, ні, спочатку треба розтопити трішки сала на смалець, а потім вже додати скільки треба олії. Посоливши шматки риби, краще зачекати з півгодинки, аби вони ввібрали у себе сіль, а обкачавши потім їх у муці, зайву потрібно зтрусити, щоб вона не пригоряла на сковороді. Смажити краще на середньому вогні, бо тоді шкірочка набуває золотистого кольору, запах розноситься по всій хаті, та не лише по хаті, а й по двору, і по вулиці, і всі вже знають: тут рибалка живе, бо частенько смаженою рибою пахне, та ще й як пахне – аж слина котиться! Ох, і риба – лящ!

Поспішати їсти ще гарячого ляща не варто: краще смакує, коли він трохи прохолоне. Береш тоді у руки золотавий шматок лящевого боку, а він довший ніж твоя долоня, і жир з нього капає, скибку сірого, буханцем, коропського хліба, розрізаний навпіл і трохи присолений, щойно з грядки, огірок, вдихаєш у себе цей букет пахощів: свіжої деснянської риби, м’якого з хрумтючою скоринкою, хліба та вкритого росою, що її видавила сіль, огірка і йдеш на вулицю розповідати про черговий рибальський подвиг.

Можливо, пізніше в твоєму житті будуть інші хвилини слави і з більш вагомих підстав, але навряд чи душа злітатиме так високо, як в тринадцять років, коли вона, ще не обтяжена досвідом, прикрощами та гріхами, перебуває у захваті від вперше осягнутої краси навколишнього світу і ніжиться в ейфорії самоствердження.

Нехай поки що вона там і залишається – на вершині свого тріумфу, в святій надії на те, що це лише початок і надалі життя йтиме лише по висхідній.