Гатка. Уривок з повісті "Одвічний Дух Десни"

У справжнього деснянського рибалки має бути своя гатка. Наявність гатки свідчить, що її хазяїн рибою займається всерйоз, постійно, а не так собі – наїздами, коли прийдеться. Він не шкодує для цього ані сил, ані часу, але ж і без риби додому повертається дуже рідко. Словом рибалка з гаткою – великий рибалка. Будувати гатку, або гатитися, як кажуть у нас, починають ще навесні, ледь тільки Десна вбереться в береги після повені та попідсихають лугові стежки-дороги настільки, що можна вже буде дістатись річки велосипедом. Якщо місце для гатки вибране вдало, то вона може служити хазяїнові все літо аж до пізньої осені. Але буває й так, що гатку роблять на якийсь тиждень чи два, особливо навесні, коли вода стрімко падає і велика глибина під крутим берегом в травні змінюється на мілину вже в червні. Та все ж, у будь-якому разі за цим стоїть і вміння вибрати уловисте місце, і праця по облаштуванню гатки, і постійна турбота про те, щоб принадити до гатки рибу, і клопоти по підтримці гатки в належному стані.

Нікому не забороняється за відсутності господаря ловити рибу в його гатці, але варто лише тому з’явитись, як гатка, за неписаними рибальськими законами, має бути звільнена для хазяїна.

– Чия гатка?

– Биркоса!

– Чия гатка?

– Прохоренка!

– Чия гатка?

– Лося!

І ось іде понад кручею тринадцятирічний Толя Прохоренко, зупиняється над батьковою гаткою і строго так питає рибалку, що сидить в ній:

– Дядьку, це Ваша гатка?

– Ні.., – чортихнувшись про себе, відповідає той.

– Змотуйте вудочки!

І дядько змотує, оглядаючи берег та розмірковуючи, де ж йому тепер відвести, можливо, вперше за все літо, душу, не полишивши надію і собі привезти додому півторакілограмового ляща. Жаль йому і втраченої принади, щедро, але необачно викинутої в чужій гатці, і золотого вранішнього часу, бо десь доведеться починати все спочатку. Пробачимо Толі його підліткову нечемність, бо то все напускне, то лише бажання в світі дорослих чоловіків, куди він вже отримав доступ, виглядати майже рівним . Ще й півгодини не минає, а Толя вже підсікає ляща і одразу ж, через якусь мить, – другого, і тримаючи в обох руках зігнуті в дугу вудки, наслідуючи дорослого, надсадно кричить:

– Пудса-а-аку! Пудсаку-у-у! Толін батько, зірвавшись зі свого місця, тримаючи в руці підсаку, несеться на допомогу, незрозуміло яким чином утримуючи рівновагу на майже прямовисній кручі, немов самі ангели разом із святим Петром, покровителем всіх рибалок, несуть його під білі руки. Нарешті обидва лящі, з широкими, кольору потьм’янілої міді, боками, запроторені до глибокої, спеціально для цього заздалегідь і викопаної у схилі кручі, ямки, ще й придавлені зверху, щоб бува не вискочили, рибальською торбою із снастями, горохом та наготованим з дому харчем. Рибалки, свідки чужого щастя, притихли і з подвійною увагою стежать за своїми поплавцями; невдаха-безгатченко почувається найнещаснішою людиною на всій деснянській заплаві, зате Толя, навпаки, ширяє десь високо-високо в блакитній височіні, раз по раз спускаючись звідти, аби, вкотре вже піднявши торбину, зазирнути до ямки, та прикинути, скільки можуть важити оці два красені, що так раптово ощасливили його та враз зробили героєм цього чудового червневого ранку.

От що значить мати свою власну гатку!

Тільки не думайте, що то така проста справа – нагатити гатку. Ледь тільки Десна вбереться в береги, попересихають заповнені водою лугові видолинки, протряхнуть стежки-доріжки, що ведуть до заповідної кручі, – чи то Тетериної лози, чи Бирина, чи Рокочівщини, чи Журавльового, як уже рибалки-чародії ходять понад кручами, вдивляючись у ще по-весняному високі деснянські води, бачачи під водою щось таке, видиме тільки їм, але про що ніколи навіть не здогадається простий смертний. Бачать вони під водою і яке там дно, і де риба ходить, а де її ніколи і не дочекаєшся; бачать, і прикидають собі де саме буде ставитись гатка, аби з її поміччю покращити і без того гарне місце та утвердити на нього своє рибальське право. Інколи варто рибалці лише на півметра посунути гатку вище чи нижче за течією, як вона бажаного ефекту вже й не принесе!

Як уже все видивлено, розмірковано і шостим рибальським почуттям відчуто, коли перевірено, що на дні відсутні корчі, або вони за допомогою багра-кішки благополучно витягнені на берег і, значить, більше вже нічого не заважатиме, тоді вбиваються у визначеному місці в річкове дно по напрямку від берега і трішки навскоси за течією, три-чотири пари довгих вербових кілків, майстерно обтесаних сокирою з тоншого кінця на три (саме на три, а не на чотири) грані; молоді довгі гілки верболозу в’яжуться у в’язки на зразок снопів і тими в’язками лози, добре утрамбовуючи їх ногами, загачують простір між парами кілків, час від часу стягуючи, для міцності гатки, ці пари між собою лозовими путами-перевеслами. Отак потроху виростає у воді зелений тин-загата. Досягши поверхні води, вкладають останню в’язку лози, що вишітиме над водою, востаннє обплітають перевеслами пари кілків, а тоді вже, вдосталь, неначе бобер, нахлюпавшись у воді, вибираються на берег, аби самовдоволено потішитись своєю роботою.

Трохи відсапавшись та зігрівшись від прохолодної ще деснянської води, береться рибалка за подальше облаштування своєї гатки.

В крутому деснянському березі, інколи навіть лопатою, робиться зручне місце для сидіння. Як берег ще дуже вогкий, то вистеляється те місце будь-яким підручним матеріалом: сухими галузками плавнику, що залишився після повені, чи навіть припасеними з дому дощечками, а з середини літа вже й сіно йде в діло. Не одну годину доведеться просидіти тут рибалці, очікуючи на кльов, тож не марно витрачається зараз час, аби сидіти було зручно. І для рибальської торби має знайтись місце, і для мішечка з горохом, щоб завжди був під рукою, бо ж це – головна деснянська принада і насадка. Звичайно ж, викопується в березі, поряд із сидінням, і глибоченька, інколи в лікоть завглибшки, ямка-дучка такого розміру, аби й лящеві в ній не було затісно.

Затим рибалка сідає, щоб, покрутившись на всі боки, добре обдивитись навколо: чи все буде зручно розташовано – вудки, підсака, кошик; чи нічого не заважатиме – коріння, яке стирчить з берега, гілки дерев чи кущів, які нависають над водою і можуть заважати при ловлі, або оце похилене дерево, яке з останніх сил чіпляється за деснянську кручу, намагаючись утриматись, щоб не впасти, наперекір лихій долі з підмитого берега в стрімку течію, – чи не впаде, бува, воно просто йому на голову.

А вже по цьому треба повтикати у воду біля берега довгі рівні палички-сошки з рогатками на кінцях, аби було на що класти вудки, і не просто повтикати, а так, щоб вудки потім не заважали одна одній, течія щоб не плутала волосінь на них між собою і, головне при цьому, щоб гачки з насадкою лягали там, на дні, якраз у визначеному рибалкою місці, інакше вся оця морока з гаткою і кількагодинна праця виявляться марними та безплідними. Коли вже все зроблено як слід, то яким би відлюдькуватим чи суворим не був господар гатки, але все одно – сяде і помилується на свою роботу: лежить на воді нетовста, трьома долонями можна обхопити, в’язка свіжозрізаної, з блискучим зеленим листям, лози. Деснянська течія, наткнувшись на перепону, обтікає гатку, залишаючи за нею кілька метрів тихої води. З кінця гатки спливає за течією рядочок войків, спочатку дрібненьких, а по тому, як віддаляються вони від гатки – все більших і більших.

Чинно, рівненько, над самою водою лежать на сошках три березові вудки: найкоротша – біля самої гатки, посередині – трохи довша і з краю – найдовша. Глибина в гатці добрих три, а то й три з половиною метри, тому поплавці підняті високо – майже до самого гінчика. Течія напнула несильно жилку між вудкою та поплавцем і він мандрує собі неспішно на цій припоні по войках туди-сюди, радуючи цим рибальську душу, бо вже з одної лише поведінки поплавця на течії досвідчений рибалка бачить, що вудка лежить так, як треба.

Одразу видно, що гатка вдалась на славу: за кілька метрів вниз по течії у воді лежить повалена верба, яка дає рибі захист – під водою, серед її гілок, вона почувається в безпеці; яма, котру течія вимила під берегом і вище якої, понад самим її схилом і покладена гатка, – глибоченька, з чистим, без корчів, дном; течія одразу за гаткою уповільнилась і не притоплює поплавці, не тягне їх на дно; принада не зноситься одразу ж за водою, а лягає спочатку на дно ями, збираючи там рибу і лише потім вже поволі вимивається вниз течією, підманюючи нову здобич.

Одним словом, не гатка, а мрія! Залишається тепер лише сказати традиційне рибальське:

– Ловись рибко, велика й маленька! Ну, то й з Богом!