У нашої Десни багато облич. Напровесні, під час льдоходу, коли навколо все стугонить і гримить, вона схожа на дику, необ’їжджену кобилицю, яка стає дибки, аби зірватися з припони та гайнути на волю. Весною, у повінь (ех, коли ж то вона була, остання повінь?...), вона вже немов цілий табун диких коней, що несуться лугом, не розбираючи дороги, а весняний холодний вітер полоще їхні гриви та хвости. Влітку вона нагадує юну красуню в українському вінку із живих квітів, у вишитій сорочці: веселу, безтурботну, пустотливу – будь-кого зведе з розуму своєю красою.
